Глава 8

Емільєн Сурьє обурено дивиться на Франческу.

— Дівчата, можете йти, — пані Ботті, мигцем глянувши на нас, вказує на двері.

— Звідси?

— Поки тільки звідси, — відповідає вона.

Ми з Прісциллою розвертаємося. Роблю пару кроків. Біль прострілює кісточку, нагадуючи про себе.

Я торкаюся її й водночас мене обдає жаром.

— Я можу оглянути вашу ногу? — пан Грахем з’являється поруч зі мною.

Як він так швидко й непомітно підкрався?

Я похмуро дивлюся на нього.

— Я лікар за освітою, — низьким голосом пояснює він. — Навіть не дивлячись на те, що ви залишаєтеся і вам не потрібно вирушати в дорогу, я не можу відпустити вас із хворою ногою.

— Тут? — я кошуся в бік інших драконів, але Деліон такий величезний, що повністю затуляє їх від мене.

— Можемо пройти в мій кабінет, якщо ви не хочете в присутності свідків.

Взагалі-то, моє питання було про те, чи дійсно нас залишили, але я вирішую нічого не пояснювати.

Прісцилла не губиться, підхоплює мене під іншу руку.

— Я допоможу Ліліт дійти, — м’яко усміхається вона.

Ох, тільки такої групи підтримки мені не вистачало. Ось що-що, а миттєво орієнтуватися за будь-яких обставин — це Прісцилла вміє, це її основний талант.

Ось так, під обидві рученьки, ведуть мене на вихід.

Рука Деліона, ніби відкрите полум’я, але воно не обпікає мене, просто гріє. Я знову відчуваю, як світ починає крутитися. Ось уже замість дерев’яної підлоги я стою на вогняному полі, але згоріти не боюся.

Чути клацання.

Свідомість приходить у норму. Деліон акуратно опускає свою тростину на підлогу. Хмм, а не вона клацає так?

— Дівчата, стійте, — до нас поспішає Франческа. — Підпишіть документи. І можете вирушати на екскурсію.

Вона виблискує очима на Деліона, і той відпускає мене. Я знову вчитуюсь у текст контракту. Фрази про окрему ділянку в лісі вже немає. А шкода: раптом я люблю ночами гуляти!

Ми з Прісциллою підписуємо документи. Як і було згадано, тепер замість двох років там значиться пів року. І сума, природно, менша. Загальна сума. Але навіть за шість місяців отримаємо достатньо. Усе, що не робиться, усе на краще. Й ельфа свого заразом порадую, що повернуся раніше.

— Все, можете їхати на екскурсію.

— У пані Девире пошкоджена нога, — нагадує Деліон.

— Нічого, я з задоволенням вирушу на екскурсію. Не варто турбуватися щодо моєї ноги. Я вже стільки разів їх ламала. І руки теж, — намагаюся пояснити я.

Напевно, не варто таке говорити в присутності керівників, але вже пізно.

— Ох, я сподіваюся, що під час відрядження ви нічого не зламаєте, — з тривогою говорить Франческа, загороджуючи мене від Грахема, за що я їй вдячна.

Я мовчу. Схрещую тільки пальці: я ж точно не маю наміру травмуватися, але хіба від мого бажання це залежить?

— Як побажаєте, — звертається до мене Грахем і, здається, пропалює мене поглядом, але я не дивлюся на нього. — Пані Девире, ви завжди можете покластися на мене й мої лікарські здібності.

Чому мені відразу непристойні картинки лізуть у голову, коли я думаю про те, як можна покластися на чоловіка?

***

На об’єкт нас везуть у величезному омнібусі. Комісія їде в іншому.

Наші сусіди по омнібусу, що сидять попереду, всю дорогу триндять про Емільєна Сурьє. Багатьом відомо, що в архітектурній спільноті це дуже шанована людина. Тобто, дракон. У нього своя проєктна фірма в Драконячій імперії, і потрапити туди було б великою вдачею. Тільки з цим пов’язано занадто багато «але»: його потрібно здивувати, він не особливо шанує жінок, аж настільки, що готовий віддати проєкт якомусь тролю. Ми з Прісциллою вже відчули на собі це повною мірою. Такого шовініста ще пошукати треба. Зате відверто розглядати нас він зовсім не соромився. Може, і добре, що до нього не потрапили. Так що з одного боку шкода: у нього багато чому можна було б навчитися, а з іншого — ну його.

Я утикаюся в постфон. Тільки б не слухати про цього гордовитого архітектора. У-у-у… усі дракони такі. Один майже виганяє додому й тут же тягне лікувати, а інший, схоже, страшенний жінконенависник. Я згадала його фразу «… хоча б не жінка».

Взагалі, у мене звичка постійно стирчати в постфоні. То читати новини, то перегортати картинки, то спілкуватися з ким-небудь. Лілі без постфона — це нереально. Навіть коли працюю, я не можу не дивитися в екран. Але тут уже суто у справі.

Від нашого житла до будівельного майданчика веде дорога, яка перетинає величезне поле, оточене горами. А ось за ним починається пологий підйом на плато. Воно вже перекопане вздовж і впоперек. Мій погляд чіпляється за величезні труби, які укладаються в напрямку Ферісті. Хоча, згідно з мапами, озеро розташоване в іншій стороні. Може, якісь підземні джерела? Дивно. Гаразд.

Незабаром ми під’їжджаємо до будівельного майданчика, на краю якого встановлена невелика трибуна, сам майданчик обгороджено парканом.

На трибуні зібралися члени комісії. Я знову помічаю знайому фігуру Деліона, але намагаюся не дивитися на нього.

А ось Прісцилла знаходить у собі нахабство й махає йому. За це отримує усмішку. Він розвертається до своєї групи. Вони щось обговорюють. Емільєн Сурьє підходить до підсилювача звуку — невеликої коробочки чорного кольору, що зависла над помостом.

— Ласкаво просимо! — лунає його голос. — Я Емільєн Сурьє, головний архітектор міста Сирдаіна. З вами ми вже познайомилися.

Я густо червонію. Так, це було незабутнє знайомство.

— У нього дуже велика будівельна фірма, — каже хтось за моєю спиною.

— Він до того ж теж не одружений, — чується чийсь голос.

Я хмикаю. З таким характером — нітрохи не здивована. А в зграї ельфійок, що полюють на драконів, між тим зацікавлених осіб прибуває.

— Чудово.

Я пишу повідомлення Джейку про пів року. Відповіді поки немає. Спить, напевно.

— Треба буде з ним познайомитися. Ближче, — це вже Прісцилла.