Службовий роман по-драконячому

Глава 9

— Ой, дуже треба, — Прісцилла вириває руку з моїх пальців і кидає погляд на Емільєна. — Я, може, у справі хотіла підійти.

— О, так, — погоджуюся я, думаючи про хижачок у сучасному світі.

Вони, звичайно ж, тільки у справах чіпляються.

Дракон ловить її погляд і примружується. Я б назвала цей ельфійський погляд пострілом. Якщо потрапить у чутливе місце — буде біда. Скільки ж драконів впало під цим обстрілом? Ну, за той час, що я працюю у фірмі, їх було троє. Троє драконів за чотири роки. Думаю, у неї ще все попереду. Ельфи — раса довгожителів. Мені здається, вони й у дев’яносто років будуть такими ж молодими й гарними.

Ми прямуємо до омнібуса, нам обіцяли показати будівельний майданчик. Моя нога все ще ниє, тому я хочу просто посидіти.

Біля входу в омнібус розташувалися кілька хлопців. Ми підходимо ближче. Орки — їх можна впізнати за іклами, які випирають з нижньої щелепи — і вже знайомі мені перевертні.

— А ось я вчора з такою вовчицею відірвався! Цицьки — у. Вона до того ж з обслуговування, — хизується один із перевертнів.

— Гарна? — уточнює молодий орк, чухаючи невеликий животик.

В орків взагалі вважається, що чим більший живіт, тим привабливіший чоловік.

— Там така краса! І сама дівчинка зовсім не проти. Ще побачите її: дівка — вогонь, прямо кров із молоком.

— Дозвольте пройти, — безцеремонно втручається в розмову Прісцилла.

— Прекрасні леді, — той, що розповідав про дівчину, обертається до нас.

Симпатичний: високий, молодий, із міцними м’язами, які щільно облягає сорочка. На талії пов’язана шкіряна куртка. Прісцилла морщиться, а я вперше опускаю постфон. Стає ніяково. В ельфійському світі майже немає ні орків, ні перевертнів. Найчастіше можна зустріти драконів.

— Нумо знайомитися, — усміхається він.

— Ти не чув пана Сурьє? — продовжує вдавати із себе стерво Прісцилла.

На обличчі перевертня грають жовна.

— Пропустіть, будь ласка, нас всередину, — миттю втручаюся я й усміхаюся.

Я вірю в те, що усмішка здатна допомогти в будь-якій ситуації. Навіть приборкати грізного перевертня, яким так хоче здаватися цей. Ну, і взагалі, це корисно для організму — частіше усміхатися. Особливо, коли болить нога.

Перевертень повільно повертає голову до мене. Шкіриться, показуючи невеликі ікла.

— Проходьте, звісно, — злегка посувається вбік, залишаючи нам лише невеликий прохід, щоби ми могли потрапити в омнібус.

Однаково доведеться мало не тертися об нього, щоб увійти. Його дружки посміхаються і навіть орки зубоскалять, а їхня шкіра стає зеленішою — одна з особливостей орків.

Прісцилла фиркає.

— Красуні, а я вас бачив, — перевертень злегка схиляє голову набік. — Мене Белл Стоун звуть.

— Може, відійдеш від входу?

— А що таке? Тут місця повно, щоби пройти, — влазить у розмову мій знайомий, Крістіан. — І потім, це дуже негарно: ти не представилася.

— А ми хіба на «ти»? — Прісцилла розправляє плечі. — З блохастими — знайомства не заводжу.

Чути рик. Перевертень подається вперед, але Прісцилла й не думає відступати, кидаючи йому виклик своїм поглядом.

— Красуне, б’ємося об заклад, що найближчим часом ти опинишся в мене в ліжку?

О, він явно завівся. Я потихеньку відступаю. Це ельфам нічого боятися, вони магією володіють. Хоча, дивлячись як все обернеться: не довелося б і Прісциллі допомогу кликати. У-у-у, от не треба було йти з нею.

— А я тоді з її колегою, — а ось тепер згадали і про мене.

На мене показує пальцем орк. Ой, ось краще б я постояла з натовпом, який оточив Емільєна. Він відбивається від проєктувальників, як від обридлих родичів, які приїхали погостювати на пару днів, а зосталися на місяць. І начебто вигнати хочеш, а ніби й незручно.

— Орченятко, ти чув пана Сурьє? Ми тут заради роботи, — Прісцилла незворушно плескає його по плечу.

Молоде обличчя злегка спотворюється. На лобі з’являється напружена складка.

— Ельфійко, — він злегка схиляється до неї. — Зли орка частіше. Мені це подобається.

— Ми не хочемо вас дратувати, — втручаюсь я. — Нумо мирно розійдемося. Точніше, увійдемо всередину омнібуса. І ніхто ні на кого полювати не буде. У мене взагалі наречений є.

— Нічого страшного, — сміється ще один орк. — Ми йому не розповімо, а в тебе будуть кращі ночі у твоєму житті.

Та хто ж наймає ходячий тестостерон на роботу? Я-то думала, ми живемо в нормальному суспільстві!

— Нехай цей перевертень дасть нам пройти, — Прісцилла відступає на крок назад і фиркає.

— І не подумаю, — обурюється Белл. — Що таке, ельфієчко? Боїшся великого і страшного перевертня?

— Молоді люди, ми з вами все ж на роботі насамперед, — вставляю я.

— А людинонька має рацію, — відступає Белл. — З’ясування стосунків можна відкласти до ночі.

Я дивлюся в постфон, поки Прісцилла й цей перевертень сперечаються, хто кого має пропустити.

Ух, які картинки сьогодні! Оце так, треба мати талант, щоб додуматися сфотографувати брихів, одягнувши їх у смішні шапочки.

— Я сказав щось смішне? — чую біля вуха гарчить голос Белла.

***

Мені стає ніяково. Підіймаю голову, стикаюся з його лютим поглядом. Його дружки відходять убік.

— Ні, — відповідаю й показую йому картинку на постфоні.

Я розумію, що на мене зараз намагаються наїхати. Я ж не винна, що Прісцилла така уперта. Тільки ефект від мого показу передбачуваний — постфон різко клацає вовка по носі.

Перевертень неодмінно кліпає віями, намагаючись сфокусуватися на зображенні.

Шкіриться й мало не гарчить. Та що ж таке? Таким як він мають подобатися пухнасті брихи в шапочках.

— Якісь проблеми, панове? — чується за моєю спиною хрипкий низький голос.

— Жодних, пане Грахем, — Белл різко обертається до Деліона.

Той стоїть, спираючись на ціпок.

— Тоді нічого чіплятися до проєктувальниць, — гарчить дракон.



Поліна Нема

Відредаговано: 06.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись