Глава 10

— Так, Джейку, тут шалено спекотно. Місто обіцяє бути цікавим. А ще тут купа тролів і орків. Виявляється, представники кожної раси по кварталу будуть будувати. Від ельфів теж приїхали, щоправда, з Окри, — розповідаю Джейку, лежачи в ліжку.

Ноги гудуть — просто жах. І це тільки перший день.

— А драконів багато? — підозріло запитує він.

— Так, є тут дракони. Й уяви собі, їх тут багато. У нас навіть куратор проєкту дракониця.

Мовчу про те, як ми отримали роботу. Та і взагалі, менше мій ельф знає — менше нерви шарпає.

— Ага, отже, їх там багато і вони на тебе дивляться, — тут таки гарячкує Джейк. — Почекай! Дракониця?

— Так, у нас куратор — жіночої статі. Між нами, вона з новаторів, що дуже добре. Прикро, що не Емільєн Сурьє. Він — головний архітектор Сирдаіни. Ось із ним попрацювати було б саме те, — замовкаю, чуючи сопіння. — Але з пані Ботті теж відмінно. Я так думаю.

— Ага, але там є й інші дракони, мужики, — бухтить він.

— Це Драконяча імперія, Джейку. І, взагалі, нас попередили, щоб жодних службових романів, — пояснюю я цьому ревнивому ельфу.

Я згадала одного з драконів — довготелесого чоловіка з рідкими вусиками, й аж здригнулася. Слизький тип. Хоча його більше приваблювала Прісцилла. На неї взагалі всі дракони однозначно реагували. Он як вони з Деліоном спілкувалися, як усміхалися один одному, поки я сиділа в омнібусі.

— Так-так. Ніяких романів, а самі поглядають на красунь, — обурюється Джейк.

— Ну, вони ж нормальні дорослі чоловіки, — намагаюся пожартувати.

— Знаю. Ти тільки день там, а я тут уже божеволію.

— Спробуй роботу знайти.

— Лілі! Я намагаюся знайти роботу. Ось ти мене зовсім не цінуєш. А я, між іншим, усю хатню роботу виконую. Лежали б твої речі до ладу? Ти пам’ятаєш, як ти харчувалася до мене? Жах просто. А так і шкіра кращою стала, і фігура підтягнулася, і сама ти погарнішала.

Я закочую очі. Ну, так! А те, що я ходжу в тренажерний зал — не рахується? Але сперечатися про це я не наважуюся. Джейк уже й так завівся, це зрозуміло з його міркувань про те, який він хороший і як про мене піклується. Просто ідеальний мужик на моїй шиї.

— Доброї ночі, коханий, — перериваю розмову.

Більшого насильства над моїм мозком я вже не витримаю.

— На добраніч, Лілі, — відповідає ельф.

Відкладаю постфон убік. Час відпочивати, адже завтра починається робота. Майже занурююся в дрімоту. І тут чую стукіт у двері.

— Хто там? — кричу, але згадую про безшумний контур.

Доведеться вставати, хоч і лінь. На порозі стоїть Деліон у сорочці з розстебнутими біля комірця ґудзиками й у темних штанах із підтяжками. Я нервово ковтаю, не в змозі відірвати очей від його обличчя.

І зараз же зачиняю двері. Різкий звук трохи приводить до тями і мені знову хочеться тріснути себе по голові. А раптом він прийшов заради чогось термінового або важливого? Так, у нічний час, коли пристойні люди вже лягають спати. Може, він з приводу моєї ноги прийшов поцікавитися?

Але все ж це невиховано так зачиняти двері. Може, він і зовсім помилився?

Моя рука так і висить над ручкою, поки я намагаюся дійти до адекватних висновків. Зрештою, я завжди можу його прогнати.

Усе ж я відчиняю двері знову.

І погляд Деліона такий чарівний — до неможливості, у його карих очах я бачу ледь помітні вогники, що кличуть мене. Мене ніби павук затягує у свою павутину. Я зачарована, загіпнотизована цим поглядом.

Немов тепла хвиля, що накриває з головою. За нею йде ще одна. І з безодні вод виходить він — Деліон Грахем.

— Зайдете? — зривається з губ, перш ніж я встигаю зрозуміти, що саме пропоную.

Чути клацання.

Мара спадає.

От дурепа! Лілі, не можна. У тебе є Джейк. А Деліон… Деліон, швидше за все, перевіряє розбещеність проєктувальників, що залишилися. Раптом ще кого треба вигнати? Або він взагалі прийшов до Прісцилли. Он як вони один на одного дивляться постійно. Взагалі-то, він із нею спілкувався, а не зі мною, і навряд чи вони говорили про мене. І задоволена пика Прісцилли явно свідчить про це.

— Прісцилла в сусідній кімнаті, — тут же намагаюся викрутитися я.

Деліон примружується, безсумнівно, хоче зробити крок у моє житло. Хоча, я вже твердо вирішила, що він прийшов не до мене. Втім, він, можливо, з цим не згоден. Чоловікам взагалі складно збагнути, що жінка не може твердо прийняти рішення.

Особливо, якщо вона в безглуздих рожевих капцях. Гаразд, якщо що, я цілком можу його вигнати цією потужною зброєю.

В кінці коридору чути голоси. На цьому поверсі, крім компанії Крістіана, живе ще компашка перевертнів.

І незабаром вони стануть свідками драконячої неналежної поведінки, а саме: відвідування кімнати проєктувальниці. Нехай навіть він і помилився, на мою скромну думку, але однаково. Не можна, щоб нас спіймали на гарячому.

Деліон не підозрює про мої роздуми, але й не чинить опору, коли я втягую його у свою кімнату, перш ніж він встигає щось зробити сам. Ох, який він потужний. Міцні руки під моїми здаються такими величезними. Я опиняюся притиснутою до його тіла. І знову жар розноситься венами.

— І що це було? — скептично запитує він.

На його обличчі з’являється ледь помітна усмішка, а карі очі спалахують.

— Гадаю, перевертні.

Деліон хмуриться.

Я з докором дивлюся на винуватця такого вовняного сусідства. Геодезисти-перевертні вже встигли підкотити до нас із Прісциллою. Гадали, що зуміють вразити своїми талантами цинічну ельфійку, від якої за версту несе драконами, і людину, яка завжди дивиться в постфон.

Другий поверх — він такий. Не надто високо, щоб будь-який завзятий прихильник зумів влізти, і досить низько, щоб зістрибнути без наслідків. Для перевертнів-вовків — саме те, що треба. Тут навіть лісок для них є. Погано, що звичайним людям не можна ось так вночі вийти погуляти. Зберігаємо міжрасову дистанцію, щоб ніхто не посварився. Як сьогодні вдень.