Глава 13

— Лілі, це що в тебе на ногах? — коситься на мене Прісцилла.

Я важко зітхаю. Кому найбільше щастить у цілому світі? Мені, звісно. Мені, яка наступила на дурні уламки, щойно Деліон пішов із моєї кімнати. Нога порізана й забинтована у декілька шарів. Кожен крок супроводжується болем. І яке ж взуття буде доречним? Правильно — рожеві гумові капці. Вони широкі і зручні, я ж-бо не влізла зі своєю товстою лапою ні в одні туфельки.

Так і пішла в перший же день на роботу.

Нам виділили окремий кабінет. Франческа Ботті — наш куратор — проводила всіх по кабінетах. Показала, де розташований її і сказала, щоби ми в разі потреби заходили, не соромлячись.

Я була вражена тим, як усе обладнали.

Навіть спеціальні креслярські технодошки доставили. Ми про такі лише можемо мріяти в нас в офісі. Тобто замість того, щоби тягатися з величезною кількістю аркушів креслярського паперу, можна просто малювати на таких дошках, і вони будуть зберігати все у своїй пам’яті. Це буквально прорив для нашого світу і для всіх, хто за родом занять пов’язаний із кресленням. Нарешті, зробили щось зручне. А ще там можна збільшувати і зменшувати зображення.

У мене трохи слинка не потекла, побачивши таке обладнання.

— Ну що, дівчата, подобається? — бачачи наш захват, запитує Франческа. — І хлопчики, — додає вона: у нашу компанію затесалася ще парочка орків. Тільки ці виглядають старшими й соліднішими за тих, з якими поцапалась Прісцилла. Втім, не сказала б, що всі проєктувальники й решта учасників будівельного процесу були зовсім молоді. Є й середнього віку, а є й під п’ятдесят.

— Так, — захоплено видихаю я, дивлячись на цю красу.

Ну, звісно, хто буде працювати на драконів, використовуючи примітивні технології?

— Ого, це ж новітні моделі! — захоплено вигукує хтось поруч.

— Тоді вперед. Там біля кожного написані ваші імена. Розмітки й розміри теж внесені в загальну базу. Так, пан Кри й пан Бурмило, вам дістається центр міста — муніципалітет і адміністрація, — це вона тим двом оркам.

А потім повертається до ельфів:

— У вас, мої дорогі, будівлі загального користування.

Ті кивають і прямують шукати свої місця.

Орки теж проходять повз нас, і я б уже підірвалася, але Прісцилла стоїть на місці.

— Ем, пані Ботті, — звертається вона до дракониці.

Та дивиться на мою колегу.

— Ми на такому ніколи не працювали, — продовжує Прісцилла.

У Франчески аж очі на лоб лізуть від такого нахабства, але вона стримується.

— Ну, нічого страшного, — вона заспокійливо усміхається. — Там досить легко розібратися.

— Я б воліла працювати на папері, — продовжує Прісцилла. — Та й із везінням Ліліт… ще зламає що-небудь.

Я обурено дивлюся на неї. Чого це вона відразу? Я, між іншим, на роботі сама уважність. Не пригадаю, щоби через мою недолугість постраждали креслення. Для мене взагалі робочий процес — це повне відключення від реальності. Весь світ перестає існувати. Залишається тільки креслення і я, повністю сконцентрована на ньому.

Франческа хмуриться.

— Лілі, а що з вашою ногою? — вона киває на мої рожеві капці.

— Так я порізалась, але нічого страшного, — я густо червонію під важким поглядом дракониці.

— Ось бачите. Вона ще щось зламає. Це ж дорогі дошки, — не вгамовується Прісцилла.

— Так… У мене десь тут є моя власна. Вона старенька. Можу дати її в роботу, але там не завантажені жодні виміри, — Ботті замислюється.

— Пані Ботті, я зможу працювати на новій. Ви тільки поясніть, що й до чого.

— Тобто, стривайте, у вас що, ніхто на таких дошках не працює? — здивовано запитує Франческа.

Прісцилла заперечно хитає головою. Я підтискаю губи. Так, не працювали. У нас «економія». Викидати сотні золотих на папір, але економити на техніці — справа принципу. Ще б! Для цих дощок ще ж витратні матеріали треба закуповувати. І темну матерію вони витрачають. І неважливо, що вже давно всі перейшли на енергоощадні технології і коштує це зараз зовсім дешево, на відміну від паперу.

— Як так можна? — Франческа дивиться на нас з очевидним розчаруванням. — Дівчата, якщо чесно, я не думала, що ви настільки проблемні. З жодними проєктувальниками немає таких клопотів, як із вами. Якби не ця безглузда суперечка з паном Сурьє, то телепортувалися б ви сьогодні додому, — видає вона.

Мені стає соромно, а от Прісцилла тільки задирає підборіддя.

— Тепер мені ще креслярський папір вам діставати доведеться.

— Пані Ботті, — знову втручаюся я. — Ми впораємося на дошках.

— Ні, Лілі. Ніяких дощок. Папір, і все, — вставляє Прісцилла.

Чути рик. Карі очі нашого куратора спалахують полум’ям. До того ж вона прямо-таки свердлить поглядом ельфійку.

— Пані Ботті, — ігноруючи колегу, кажу я. — Нумо так. Ми навчимося працювати на цих дошках. Ну, або Прісцилла нехай усе робить на папері, а я буду переносити на дошку. Я на них якось працювала.

— Коли це ти встигла? — примружується Пріссі.

Ну, не можу ж я їй сказати, що мені таку дошку надав один із замовників. Щоправда, в оренду. Потім довелося повернути: витратні матеріали виявилися задорогими для мене.

Прісцилла фиркає. Чому вона взагалі вперлася рогом через ці дошки?

— Добре, дівчата, ви не будете працювати в загальній групі, — Франческа випростовується.

Навіть попри підбори, на тлі мене і Прісцилли вона однаково здається невисокою, але стільки владності в голосі й рухах!

— Ходімо за мною.

Франческа веде нас у сусіднє приміщення.

— Думаю, це місце більше підійде вам для роботи, — вона відчиняє двері.

Я пирскаю в кулак, Прісцилла за звичкою фиркає, очі зло примружені.

Це невелика комора з мітлами і відрами. У повітрі пахне сирістю і цвіллю.

— Ваше місце роботи, — холодно цідить Франческа.

— Це жарт? — усе ж уточнює Пріссі.

— Ні, що ви! — їдко відповідає Франческа. — Наше будівництво занадто важливе, щоби жартувати бодай з чогось. На жаль, контракти вже підписані. А це — та робота, з якою ви точно впораєтеся.