Глава 12

— Деліоне, — я відчиняю двері до балкона.

На мене дивляться злими очима. Ну, розумію, на вулиці так собі. Ще й дощ пішов. Ну й нічого було лізти до мене в такий пізній час. Ой, я його ще й зі склянкою в руках виставила.

Деліон входить у кімнату, свердлячи мене поглядом. Від нього віє жаром, а з балкона — прохолодою.

— Ви вже вибачте, — я чухаю маківку.

Раптовий вітерець залітає в кімнату. Я з’їжуюсь, шкіра вкривається мурашками.

— Я не хотів вас налякати. Боюся, я дійсно просто переплутав кімнати. — Деліон робить крок до мене. — Та й ви мене вже дуже різко втягнули за двері. Але, якщо вже я тут, хотілося б дізнатися: як ваша нога?

Він серйозно?

— Ем… усе гаразд. Ви завжди ночами ходите в кімнати проєктувальників? — примружуюся я.

— Тільки у справах. Але в цьому випадку сталося прикре непорозуміння: я йшов не до вас, — пояснює він.

— Тоді, пане Грахем, вам варто піти, — видихаю я. — Тим паче моя колега вже точно у своєму номері.

— Та до чого тут ваша колега? — хмуриться Деліон.

Його тінь падає на мене, коли він знову підходить ближче.

Ох, тут очевидно якась не така атмосфера.

— А що тоді? — я притискаю руки до грудей.

— Вважатиму за краще не поширюватися про мету свого візиту, — каже він, уважно дивлячись мені в очі.

Легка іронічна усмішка з’являється на його губах.

— Хоча… Яке завзяття! — він підходить впритул.

Я нервово ковтаю. Що там про полювання на дракона? Затягли у свою нору, готуйтеся, що він може почати пручатися або просто з’їсть вас?

— Ніяково якось так вийшло. Хоч би сказали, що не до мене. А до кого? — продовжую допитуватися.

Деліон повільно обводить поглядом кімнату.

— Ви знаєте, а я вже не шкодую, що потрапив саме до вас. — Він простягає руку, ледь не торкаючись моєї щоки.

— Пане Грахем! — я намагаюся зобразити крайній ступінь обурення.

Одночасно відчуваю, як невидимі вогняні нитки починають пов’язувати нас. Навіть бачу ледь помітні іскорки.

—Окреслимо межі дозволеного. Я вам безмежно вдячна за те, що ви ловите мене постійно, і так далі, але в мене є наречений.

Його карі очі на мить спалахують червоним полум’ям.

— І я знаю, що у вас, у драконів заведено мати коханок. Але в мене весілля незабаром. І всілякі інтрижки — це не для мене.

— Ось як? — він злегка примружується.

— Так. І прошу залишити мою кімнату, — я вказую на двері, швидко виставляючи руку вперед.

Мій палець утикається в його груди. Знову стає гаряче й ніяково. Як і завжди з цим драконом. Ось чому він саме мене переслідує? Я, ймовірно, суцільна скромність! Іноді буваю.

— Що ж. Можливо, я не зовсім правильно зрозумів вас, — після невеликої паузи вимовляє він. — Просто, коли жінка затягує мене в кімнату… Гаразд. Не переймайтесь.

Це що він зрозумів про мене? Що я не просто так падаю в його присутності? А, між іншим, я завжди падаю так просто!

— Так? — сподіваюся, прозвучало не дуже розчаровано. — Тобто… ось і чудово. Тоді, виходить, у нас просто немає тем для обговорення.

Полум’я в очах Деліона спалахує знову. Воно вирує там, не маючи наміру згасати.

Дракон із силою стискає склянку із водою, та розлітається на дрібні уламки. Краплі потрапляють на мій одяг. Вдивляюся в них: червоні…

Він же поранився!

Ну дає! А якщо з мене вартість склянки вирахують? Ой, про що це я? Усе ж таки не в готелі знаходимося. Це взагалі його склянка. Він із нею може робити, що хоче. Краплі крові капають із його руки на підлогу. Беру зі столу серветку, підходжу до нього й хапаю за руку. Він ніби не відчуває болю.

Полум’я, що миттєво охопило його, починає кружляти навколо нас.

— Лілі, — шепочуть його губи.

— Пане Грахем, ви поранилися, — я висмикую скло з його долоні.

Він різко видихає. Рана миттю загоюється.

І знову його погляд — зачаровує.

— Все гаразд, — він сам відступає, розриваючи зоровий контакт.

Нахиляється за своєю тростиною. Я з цікавістю спостерігаю за ним. Яка ж у нього потужна спина! Якщо він затримається ще хоч трішки, то я за себе не відповідаю. Чути клацання. Мара спадає.

— І як твій наречений відпустив тебе в імперію дракона?

— Так я в нього особливо не запитувала, — тисну плечима.

— Ось як, — він повертається і злегка схиляє голову набік. — Як ти там сказала? У драконів заведено мати коханок?

— Напевно, — тягну я.

Якась незграбна в нас розмова виходить.

— Що ж… — він бере з ліжка мій постфон.

— Е-е-е, — тягну я руку до свого девайсу.

Деліон гмикає, а потім щось вистукує на екрані.

— Якщо захочеш, щоб я зробив яскравою твою ніч, набери. — Він кидає постфон на ліжко. — Завжди буду радий. На добраніч, пані Девире.

— Ви всім таке пропонуєте? У перший день знайомства. Особливо, коли напередодні ледь не вигнали.

— Тільки тим, хто мені подобається, — підморгує він. — У тебе гарна фігура. У нас у Драконячій імперії рідко таку зустрінеш. А якщо вже ти тут залишаєшся на ці пів року…

— Пане Грахем, для мене це неприйнятно. Повторюю, у мене є наречений. Прошу вас залишити мою кімнату негайно! — моє серце ось-ось вискочить із грудей.

Деліон усміхається, а потім розвертається і цілком задоволений йде з моєї кімнати. Так що це, врешті-решт, було?!

Це що? Я подобаюся дракону? Він точно з Бриха звалився!