Служниця

10

Марина

 

Я розігрівала овочеве рагу з м'ясом, і все в мене падало з рук. Дійшло до того, що вхопилася за ручку каструлі, що стояла на вогні, і обпеклася. Швидко підставила долоню під холодну воду, і такий "крижаний душ" допоміг трохи вгамувати емоції.

Дідько забирай, коли я побачила Владислава Михайловича в закривавленому одязі, то подумала, що якимось чином там, нагорі, почули про мої плани і вирішили самі їх виконати, помстившись за смерть мого брата.

Але тепер я вперше збагнула, що позбавити людину життя — це дуже страшно. Не так страшно тому, хто загине, адже він уже нічого не буде відчувати і розуміти. Але набагато тяжче вбивці жити далі з тягарем на душі. 

Тому, коли я переконалася, що насправді мій господар цілий і неушкоджений, мені відлягло від серця. 

Він спустився донизу і сів за стіл, мовчазний, немов теж думав про щось подібне. Я принесла вечерю і поставила перед ним.

— Смачного! — вже зібралася вийти, аби не заважати, як він жестом попросив мене залишитися і сісти за стіл.

— Не йди, давай разом повечеряємо. Мені якось досі не по собі.

— Добре, — я дістала тарілку і для себе. — А як саме це сталося? 

— В мене стріляли, — коротко пояснив він, так, наче це було цілком звичайне явище.

— А ви викликали поліцейських? Що вони сказали?

— Здається, хлопці викликали. Я зараз точно не пам'ятаю, тієї миті думав тільки про Макса, чи він виживе. У будь-якому випадку, я сумніваюся, що стрільця знайдуть. Схоже, працював професіонал.

— У вас такий небезпечний бізнес? — спитала я.

Владислав Михайлович поглянув на мене, трохи піднявши одну брову.

— А чому це тебе так цікавить?

— Просто спитала. Я досі не знаю, чим ви займаєтеся…

— Нерухомістю, покер-клубами, — відповів він. — Наче нічого кримінального, але, ти знаєш, з нинішніми цінами на землю у місті моя професія з кожним роком стає все небезпечнішою.

Я кивнула. Ага, знаю, яка там у тебе нерухомість. Можливо, це стріляв ніякий не профі, а котрийсь простий гравець, який втратив усе майно у твоїх підпільних гральних закладах? 

Жалість, яка, було, виникла до шефа відразу після замаху на його життя, тепер танула, як крижана бурулька на сонці. Адже коли побили мого брата і покинули помирати на вулиці, може, він саме їхав повз нього на своїй дорогій автівці. І не спинився, байдуже поглянув і помчав далі.

То це просто закон бумеранга спрацював. Отже, немає за що його жаліти. Це ще легко відбувся, певно, диявол його захищає…

***

Цієї миті я вже знала, що доведеться змінювати свої плани. Якщо до сьогоднішнього дня я розмірковувала над тим, як краще вбити Владислава Михайловича, навіть шукала в інтернеті інформацію про різні отрути, котрі діють миттєво і не залишають слідів у організмі, то зараз подумала — це ж він помиратиме у мене на очах… бр-р-р, не хочу бути свідком агонії, та й раптом мене потім звинуватять, посадять до в'язниці? 

Я не готова була жертвувати своїм майбутнім заради помсти. І подумала, що є й інші способи "насолити" кривднику. Може, буде краще видати якісь його таємниці конкурентам? Адже він сам казав, що дуже багато бажаючих зайняти його місце… Розорити його, щоб він втратив бізнес? Повідомити правоохоронців про якісь його "оборудки" і відправити на нари? Кожен із цих варіантів розвитку подій мав свої "плюси" і "мінуси". Тому слід було ретельно все спланувати і продумати, дізнатися якнайбільше подробиць щодо того, чим він насправді займається, які є в його бізнесі "слабкі місця", хто його друзі та вороги.

Звісно ж, для цього потрібен був час. Але головне вже зроблене — здається, я втерлася йому в довіру. Я дуже здивувалася, коли він сьогодні обійняв мене. Це було геть не схоже на завжди стриманого і відстороненого шефа. Мабуть, наслідки стресової ситуації. Але, виходить, він таки самотня людина, йому немає кому довіритися, з ким поділитися своїми проблемами. Чому, наприклад, він сидить зараз зі мною за столом, а не зі своєю дорогоцінною подругою Лізою? О, вони ж ніби посварилися…

Він поклав виделку і подивився на мене, ніби прочитавши мої думки.

— Про що ти думаєш, Марино?

Я закліпала очима з якомога невиннішим виглядом:

— Про Лізу, вашу подругу.

— Он як? — він явно був заінтригований моєю відповіддю. — А чому вона тебе цікавить?

— Просто вона вчора здалася мені дещо засмученою, коли йшла від вас. 

— Ми трохи не зійшлися в поглядах стосовно одного питання, — він узяв чашку чаю, яку я йому простягнула, і з насолодою зробив ковток. Було видно, що хвилювання уже відпустило його, і він знову повністю володів своїми емоціями.

— Стосовно предмета білизни, який вона забула під вашим ліжком? — о, мій гострий язичок не зміг промовчати, не доведе він мене до добра! 

Владислав Михайлович засміявся.

— І його теж. Але взагалі це все дрібниці. Сьогодні я зрозумів, що був неправий, і маю вибачитися перед Лізою. Вона не заслуговує такого до себе ставлення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше