Смарагдове прокляття, чи все-таки щастя?

Розділ 3

Коли я обернулася, то побачила перед собою чоловіка якому було десь двадцять п'ять років. Вищий за мене на голову  точно, волосся чорняве, а на обличчі красувалася нахабна посмішка та такі милі ямочки. Здавалося, що для такого серйозного чоловіка вони слугували, як милість та безтурботність, які залишилися у нашому далекому минулому. Також на ньому були одягнені джинси та біла сорочка. Через її тонку тканину було помітно, що він доглядає за своїм тілом, накачані руки та прес. Одним словом, ну дуже гарний на вигляд. Можна сказати, мрія кожної дівчини.
– А вам це для чого знати? – промовила зі злістю я.
– Та просто цікаво стало, – скептично відповів він.
– І звідки ви тут з'явилися?
–Та друзям допомога потрібна була та й от приїхав, але вже зараз вільний, – нахабність напевне його постійна риса характеру.
– Ви на щось натякаєте? – підозріло глянула на цього милого і водночас не передбачуваного хлопця.
– Можливо… – його голос звучав дуже дивно, – по-перше, перейдемо на ти, а по-друге, я дуже хотів би допомогти дівчині, яка ніяк не може дібратися додому.
– От скажи, будь ласка, я що на ідіотку схожа?
– Та ні, навіть навпаки. А з чого ти припустила, що схожа на ідіотку?– зі смішком запитав.
–Я що буду сідати в машину до незнайомого хлопця, та краще таксі викличу і на душі спокійніше буде.
– Ну в цьому моя помилка. Я Іліан, мені двадцять п'ять, проживаю в Іспанії, стараюся не порушувати закони країни й до дівчат не торкаюся без їхньої згоди. Можеш бути впевнена, що я ніякий не маніяк.
Як я вже зрозуміла, що з віком все-таки здогадалася. Чесно, виглядав ну дуже круто і на диво, я вірила кожному слову, яке він говорив. Це трішки лякало, адже нормальна людина з острахом ставиться до підозрілих осіб, а на душі чомусь було спокійно.
– Ейй, ти слухаєш? – вибив з роздумів оксамитовий голос Іліана.
– Так, так.
– То, що їдьмо?
– Ага, – все, що могла я вимовити в той момент і ноги  самі потягли до дверцят автомобіля.
Він мені люб'язно відчинив двері і я сіла до салону. Всередині відчувався аромат кави. Він

став ще різкішим, коли Іліан сів на водійське крісло. Я тоді зрозуміла, що це його парфуми... Глянув довгим та пронизливим поглядом на мене, а потім потягнувся до заднього сидіння і звідти узяв плед.
– Ось візьми, зараз трохи зігрієшся, – промовив Іліан.
– Дуже дякую! – маленький теплий вогник з'явився в моїй душі.
Ми майже всю дорогу їхали мовчки, я інколи тихцем роздивлялась цього чоловіка. Саме коли він сидів за кермом я мала змогу помітити, що його м'язи напружені. Карі, як шоколад очі, дивились на дорогу, а обличчя було розслаблене і серйозне водночас.
Чесно, я ніколи не вивчала так чоловіків(ну за вийнятком Олексія), як зараз Іліана. Протягом усього цього часу, що в Іспанії  залицялося дуже багато осіб протилежної статі, але старалася уникати. Виглядала, як не приступна лань. Моніка мені цим дорікала, що такими темпами мене чоловіки будуть обходити десятою дорогою. Але як бачите, щось в моїй голові стало на своє місце, мабуть… Ну і звичайно, ще одним із причини було чому стало такою я, бо дуже сильно боялась знову сильно закохатися і відчути той біль. Хоча… як сказати. Можливо,  їх ще від себе тримала на відстані через те, що одна особа глибоко сидить в моєму серці і ніяк не хоче звідти тікати.…
І от настав той момент, коли мої роздуми та диво глядки перервав приємний голос.
– Ти ще довго будеш мене поїдати очима, чи скажеш де ти живеш? – я одразу ж зашарілася, мабуть, мої щоки були дуже червоними, але я рада була, що зараз темно і моє обличчя ледь помітне.
– Я...я... – після таких слів Іліана, я зараз, ніби оніміла.
– Так, так, ти, я тебе уважно слухаю, – з неприхованою насмішкою сказав він.
– От нахаба, – промовила тихенько я.
– Ти щось сказала?
– Кажу, що давай введу у навігатор адресу.
Я поспішно її ввела і далі вже їхали мовчки аж до пункту призначення.


побачила на горизонті свій будинок, то була рада.
– А ось тут я живу, — показала рукою на свій будинок.
– Красиво…– промовив Іліан, – а ти тут з батьками живеш чи сама?
– Та я не тутешня.
– О, цікаво…. А звідки ти? – зараз він говорив серйозно, без жодних приколів.
– Я з України. Проживаю вже тут п'ять років.
– Зрозуміло, – з якимось вогником в очах промовив.
– Ну тоді я вже піду. Добраніч. Приємної ночі! — промовила я і вийшла із машини.
– Зажди, — почула позаду себе, – може даси свого номера, зустрілися б десь, погуляли?Він стояв прямо переді мною, і одна частина говорила, щоб дала йому номера, а інша ні…
Хух… як важко обирати. У сьогоднішній вечір виграла друга сторона. Все-таки у моїй голові нічого на місце не стало.
– Ні, вибач, номера мого ти не отримаєш. Але якщо нам все-таки судилося зустрітися ще раз, то доля нас обов'язково зведе, — з впевненістю у голосі сказала я.
– Ммм, ти так вважаєш, – промовив Іліан, – тоді до зустрічі, Зоє. Солодких снів тобі.
Оце його "до зустрічі" прозвучало дуже підозріло. Я ще постояла кілька хвилин, поки машина не зникла за поворотом, а тоді попрямувала до будинку. Зайшовши до своєї кімнати переодягнулись у нічну сорочку, змила з себе макіяж та лягла до ліжечка. На годиннику показувала третя година ночі, але  ніяк сон не ішов. Бо в моїй дурненькій голові був образ Іліана та аромат кави. Чесно я вражена була цій зустрічі... Ніяк не могла зрозуміти те, чим цей чоловік  зацікавив. Адже в голові тільки він і все... І певною мірою мені це подобалося…

З такими от думками я заснула лише під ранок. Порушив мій відпочинок настирливий рингтон телефону. Потягнулась до нього і підняла слухавку не дивлячись хто дзвонить.
– Привіт Зоє, ти впорядку? З тобою нічого вчора не сталося? – почула зляканий голос Моніки.
– Ооо, з'явилася пропажа. Де ви вчора зникли? – трішки грубо спитала.
– Нуууу, як сказати. Ми ж з Марселем випили і вирішили прогулятися нічним містом. Машину ми попросили одного друга забрати. А за тебе... якби це дивно не звучало забули. Це все алкоголь, більше я не питиму, – промовила з розпачем.
– Відчуваю, що у вас нічка вдалася,– нотки сміху промайнули в моєму тоні.
– А як ти дібралась додому, бо я знаю, що ти дуже боїшся їздити на таксі?
Так, Моніка мала рацію. ТАКСІ – це для мене велике табу. Я дуже сильно боюся їздити ним. Бо таке відчуття одразу проявляється, що завезуть кудись у ліс і більше ніхто не знайде.
– Давай при зустрічі все розповім.-
– Ок, а де зустрінемося?
– Давай о 15:00, біля входу до парку.
– Добре. Тоді до зустрічі! І пробач, ще раз нас, – її голос звучав дуже погано.
– Та нічого з ким не буває. Але в знак вибачення з тебе морозиво, – заспокоїла я подругу.
– Без проблем, – видихнула з полегшенням.
–До зустрічі!
Я підійнялась зі свого тепленького ліжечка, пішла прийняла душ та почистила зуби. Сьогодні на сніданок приготувала яєчню та салат і звичайно каву. Тільки коли відчула її аромат, одразу ж згадала минулу ніч, чи можливо це був сон. Але все занадто реально виглядало.
Поснідавши, вирішила трішки прибратися у будинку. Ввімкнула музику і почала прибирання. Мабуть, будь-які справи, які я роблю супроводжується музикою. Це моє заспокійливе… мій наркотик…
Отже, наведення чистоти у мене зайняло десь дві години. Все доробивши, пішла збиратися на зустріч.
Сьогодні я вирішила одягти легеньке платтячко і наверх джинсову курточку. Свій образ підкреслила легеньким макіяжем.
Узяла телефон та зателефонувала до Моніки. Подруга підійняла трубку і сказала, що також готова і вже виходить з квартири.
Вийшла з будинку, закрила на ключ двері і попрямувала до парку. Ще здалеку помітила Моніку. 
– Привіт, – обійняла її.
– Привітик, що спершу пройдемося парком, а потім у кафе, – глянула на своїм особливим поглядом.
–Добре,- погодилася.
Ми попрямували стежкою парку.
– Отже, розповідай, що вчора з тобою сталося?– з насмішкою промовила Моніка.
– Дуже смішно... Мене підвезли, – спокійно відповіла.
– Хтоо? – помітила величезне здивування подруги.
– Один хлопець, який випадково з'явився в потрібний час і в потрібному місці.
– Нумо розповідай все в дрібницях, – попрохала вона і ми присіли на лавку. – Та що там розповідати... – я старалася все спокійно і все в деталях розповісти їй.
– Огоо, нічого собі, – у подруги на обличчі красувався шок.п
– Так, та я сама від себе здивована.
– Ну а він в тебе хоча б номерок взяв? – її цікавості не було меж.
– Просив, але я йому не дала телефон.
– Тобто, а чому? – вже який раз за сьогодні здивовано спитала подруга.
–Я йому сказала, що якщо нам судилося ще зустрітися, то ми обов'язково побачимося.
– Ну ти даєш подруго, я від тебе багато чого очікувала, але такого... це круто.
– Дякую, а ти як думаєш ми ще побачимося?
– Все залежить від долі.
– Так, ти права. То що ходімо до кафе?
– Так ходімо.
Мені щось всередині підказувало, що все так просто не закінчиться. Щось обов'язково станеться і ми з ними якось перетнемося, а можливо і ні.
Як кажуть, все залежить від долі...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше