Розділ 4

Після розмови з Монікою у парку, ми вирушили до нашого улюбленого кафе.

Навколо нас життя просто вирувало. На дитячому майданчику гойдались на гойдалках та скочувалися з гірки маленькі дітки. Вони виглядають такими безтурботними та веселими, що просто хочеться взяти частинку цього ентузіазму собі. Адже в них стільки енергії, що в багатьох дорослих людей половини її не знайдеш. А от коли переводиш погляд на поодинокі лавочки, то можна помітити людей, які зайняті прочитанням своїх улюблених книг. Так ви не розчули, у наш час існують люди для яких друковані книги, кращі електронних. Чесно, важко зрозуміти, що зараз читає та чи інша особистість. Адже спостерігаючи за їхніми обличчями, то можна сказати, що з кожним прочитаним рядком емоції змінювалися. В когось з суму до щирої усмішки, а в інших з радості до сліз. Я вірила їм, бо емоції які ми відчуваємо під час прочитання книги важко підробити...
Звичайно, вистачало і тих, які сидять у своїх телефонах і світу білого не помічають.
У Іспанії люди жвавіші, ніж у інших країнах. Звичайно, можна інколи зустріти людей, яких життя дуже сильно потрясло. Хтось втомлений від своєї роботи, а хтось від свого життя. Кожен знає тільки свою історію до кінця, а про інших лише маленьку частину всього. Ми ніколи до кінця не зможемо зрозуміти біль або ж радість інших людей. Бо поки людина сама те саме не переживе, не зможе прийняти це…
Через кілька хвилин ми вже сиділи у кафе і замовляли собі морозиво. Я взяла вишневе, а Моніка ванільне. З'їли ми його дуже швидко, адже надворі стояла ще та жара і хотілося чогось холодненького. Згодом, до Моніки подзвонив Марсель і сказав, що ним потрібно зустрітися. Тому, відправивши подругу, також вирішила піти додому, але перед тим зайти в одне місце.
І здогадайтеся куди мене понесло? Правильно, до магазину солодощів. Потрапивши, так би мовити у рай,  очі просто розбігалися. Я хотіла взяти абсолютно усе, але не наважилась. Все-таки зупинилась на двох шоколадках, пів кілограма цукерок та взяла ще яблучного соку.
Сьогоднішній вечір вирішила провести за навчанням, а як ми всі знаємо шоколад допомагає нам швидше думати. Отже, розплатившись на касі попрямувала додому.
Дім  зустрів своєрідним холодом, я не розуміла чому. Роззувшись, попрямувала глянути чи все добре з опаленням, але як підозрювала, все-таки там щось зламалося. Я подзвонила майстру, але він сказав, що зможе приїхати тільки завтра. Звичайно, дуже розчарувалась, але я впевнена була, що вечір буде продуктивним. Його проведу, хоча в холоді, але точно не в голоді. Підійнявшись до своєї кімнати одягла теплий спортивний светр, штани та теплі носочки. Також узяла з собою ноутбук та свої записи із пар. Спустившись на перших поверх все поклала на стіл і попрямувала на кухні, щоб розпакувати свої покупки. Все виклавши на тарілку попрямувала до вітальні, сіла на диван, узяла ноутбука та почала працювати.
Важко сказати, скільки я отак провчилась, але вже почала засинати. Але одразу ж перехотіла коли побачила, що дзвонять батьки.
Ми з ним десь поговорили ще годинку, а потім все-таки вирішила іти спати. Адже, на годиннику вже була дванадцята ночі, а зранку мені на навчання. Тому підійнявшись до своєї кімнати, вляглась у своє м'якеньке ліжечко і заснула.

О сьомій мій сон порушив  будильник, який дуже настирливо дзвонив. Я вимкнула його і попрямувала до ванни. Зробивши всі процедури, поснідавши та одягнувшись, попрямувала до університету.
Сьогодні надворі була прохолодно, тому настрій був дуже поганий. Перша пара у нас була по маркетингу, я одразу ж попрямувала до потрібної мені аудиторії. Там побачила своїх найліпших друзів, але мене дещо здивувало, що вони сиділи окремо і їхні обличчя були дуже не спокійними. Я одразу ж підійшла до Моніки і запитала:
– Привіт, що сталося? Чому ваші фізіономії схожі на два кислих лимони
– У нього запитай, – тицьнула на Марселя Моніка.
– По-перше, я питаю у тебе і хочу почути твою відповідь, – промовила, і гляну трішки сердитим поглядом на неї.
– Ну гаразд, слухай, – здихнула якось не весело подруга, – ми з ним посварилися.
– А через що?– стало мені цікаво
– Та так через дрібницю, просто ДЕХТО мене не хоче чути, от і все, — кинула косий погляд на Марселя.
– Я тебе зрозуміла, думаю що ви ще помиритесь і все буде добре, – взяла за руку подругу.
– Просто розумієш, я дуже люблю музику. Гра на фортепіано — це ніби відпочинок. Я кошти збирала, щоб придбати його. Але Марсель говорить, що у нас і так мало місця, куди ще фортепіано. І ми з ним учора дуже сильно посварилися і тепер не говоримо, – зі сльозами на очах промовила вона.
–Моя хороша, тільки не плач, будь ласка. Все буде добре, він трішки заспокоїться і ви помиритесь. Я вірю у це.
– Дякую тобі дуже за підтримку! – ми міцно обійнялись і Моніка ніби заспокоїлася.
У наступну хвилину зайшов викладач і почав вести пару.
Після другої лекції я і Моніка вирішили піти до їдальні. Там собі взяли по булочці та чаю. Сівши за столик, помітила як у нашу сторону рухається Марсель.
– Привіт, Зоє. Можна тебе на хвилинку, – запитав він.
– Привіт, а навіщо? – перепитала.
– Я б хотів з тобою наодинці поговорити, – своїми словами натякнув, що Моніці тут не місце.
– Та не хвилюйся ти так, я зараз встану і відійду. А ти говори з нею, — різко сказала вона до Марселя і пішла з їдальні.
Мені було ніяково, що оцим всім я образила подругу і тепер вона сердита на нас обох.
– Про що ти хотів поговорити?– глянула я на  Марселя.
– Вирішив у тебе попросити вибачення за ту ситуацію, що ми тебе тоді кинули. Чесно я і сам не можу зрозуміти, як це відбулося. Вибач ще раз, – промовив.
– Та не хвилюйся, я не ображаюся, – відповіла, — але ж ти не тільки про це хотів поговорити?
– Так, ти права. Хотів з тобою порадитися щодо Моніки. Розумієш, я її кохаю дуже сильно, але в певних ситуаціях дуже важко зрозуміти, – якесь розгублено він похитав головою.
– Послухай, ти повинен просто піти із нею на компроміс. Зрозумій, що музика для неї дуже важливе місце посідає в житті. Фортепіано — це її мрія, і думаю, що якщо є така можливість, то потрібно допомогти здійснитися цій мрії.
– Я розумію все, але якщо з іншої точки глянути, то вона також повинна старатися зі мною іти на компроміс і зрозуміти мене, – промовив Марсель.
– Кохання — це праця обох людей. У вас може ще мільйон конфліктів та непорозумінь. Просто потрібно вміти вчасно зупинитися і спробувати зрозуміти один одного. На даний час, ти повинен зробити перший крок. Уяви її личко, коли вона дізнається, що саме ти допоміг здійснити її мрію. Та вона буде світитися від радості, як ніколи, – по його виразу обличчя, було зрозуміло, що суть моїх слів до нього дійшла.
– Дуже дякую тобі за пораду! Я радий, що в у Моніки в житті є такі люди, як ти.
До зустрічі.
– Бувай.