Розділ 6

 Вдихнула, видихнула… і впевненим кроком попрямувала до університету. Звичайно, я чула перешіптування за своєю спиною, але просто ігнорувала їх.
Зайшовши до авдиторії, сіла на своє місце. Оглянула все довкола, але ніде мій погляд не знайшов Моніки. Вирішила, що після пар обов'язково до неї навідаюся.

Сьогодні навчання пройшло дуже швидко. Надворі погода була тепла та сонячна і моє серце ще більше гріли думки про Іліана. Цей вечір ніби додав мені більш приємної енергії. Начебто оживилася душею... Яка вже давно не відчувала нічого подібного, крім болі та страждань.

Вийшовши із території університету я попрямувала у гості до подруги. Дорога займала десь двадцять хвилин. Ще забігла до магазину, купила нам морозива. Якщо хочете помиритися із подругою, завжди купуйте її улюблений десерт. Від такого ніхто ніколи не відмовиться.

Підійшовши до її будинку, постукала у двері. Мені довго ніхто не відчиняв. Вже хотіла телефонувати до неї, але двері відчинилися і мої очі знайшли обличчя Моніки.
– Привіт, а я до тебе в гості вирішила завітати, – промовила з усмішкою на обличчі.
– Привіт, дуже рада, проходь, – відповіла якось сумно Моніка.
– Як ти себе почуваєш? – запитала, знімаючи верхній одяг.
– Та більш-менш, нумо пройдімо до моєї кімнати і там поговоримо.
– Добре, нам тут морозива купила.
Моніка кивнула та пішла до кухні по ложки. А я попрямувала до її кімнати.Сівши на ліжко, яке було дуже м'яким, почала розглядати кімнату. Вона була дуже простора, там стояла гітара та фортепіано. Все-таки або вони помирилися, або ще щось сталося. Треба її розпитати. У кімнату зайшла Моніка, відриваючи мене від думок. Ми разом взяли морозиво і почали його смакувати.
– То що розповідай, що у вас там з Марселем?
– Та ми ніби помирилися, але якійсь осад залишився на душі, – подруга опустила очі.
– Я тебе розумію, але просто воно так буває. Стосунки – це дуже складно. Адже людина може відкритися тобі з іншої сторони, коли ви починаєте жити разом. Але немає таких труднощів яких вам не подолати. І просто потрібно інколи навчитись розуміти один одного. І вміти в певний час відступити, – глянула розуміючим поглядом на подругу.
– Дякую, мабуть, твоя правда. Ти не думала піти на психолога? – з усмішкою на обличчі запитала Моніка.
– Та ні, то я тільки інших можу втішити і дати поради. А от в собі розібратися не можу.
– Так, а що у тебе сталося, розповідай?
– Та нічого такого, – мій голос звучав дуже тихо.
– Ну ну я бачу по твоєму виразу обличчя, що щось сталося, кажи, – її погляд дав мені зрозуміти, що відповіді мені не уникнути.
– Просто вчора коли я поверталася з університету, біля свого будинку зустріла Іліана.
–Того хлопця, що тебе тоді підвозив?
– Так.
– Ну і що було далі?
Я вирішила все їй розповісти в дрібницях. Тому говорила усе на одному подиху, аби щось не опустити.
– Ей, дівчинко, пригальмуй і розкажи все спокійніше та помаліше, – зі смішком у голосі промовила подруга.
Я їй ще раз все переповіла, але стриманіше.
–Огоо, нічого собі, ну ти даєш подруго. Від кого, від кого, а від тебе такого не очікувала.
– Та я від себе сама шокована, просто таке відчуття ніби мене підмінили.
– Добре, а що тоді з почуттями до Олексія?– запитала вона.
Так, Моніка знає всю оці історію. І  вірить, що доля нас зведе обов'язково. Але я вже зневірилися... Ні, любов нікуди не зникла.  Р
Просто закована далеко у моєму серці. На жаль, життя може бути дуже жорстоким і ти просто не знаєш де брати ці сили, щоб з оцим усім боротися. Це дуже складно, головне в такі моменти, мати поруч людей, які тебе підтримають.
– Я не знаю, чи ми навіть з ним побачимося. Можливо, у нього вже сім'я і діти. А я тут зі своїм коханням. Якщо Іліану подобаюся, може у нас щось вийде, — промовила спокійним тоном.
– Звичайно, все можливо... І що він ще казав?
– Та нічого такого особливого.
– Він знову твого номера не взяв?
– Ні.
– І от поясни мені, як ви маєте зв'язатися з ним?
– Не знаю, — якось на душі через це стало не спокійно.
Через кілька хвилин заграла знайома мелодія. Я швиденько взяла до рук свого телефона. На екрані побачила, що до мене дзвонив абонент "Доля❤️". Я спершу не зрозуміла, але підійняла слухавку.
– Алло.
– Привіт, Зоє. Впізнаєш хто дзвонить?– промовив оксамитовий голос.
– Іліан?!
– Таккк, це я.
–Але чому ти підписаний, так дивно.
– Як? – з насмішкою запитав він.
– "Доля ❤️", – тихенько відповіла.
– Хмм, може тому, що від долі не втечеш.
Його слова звучали дуже впевнено. І тепер з впевненістю можу сказати, що наше знайомство просто так не закінчиться. Адже воно вже набирає обертів.
– Так — якось невпевнено промовила.
– Ти сьогодні на вечір вільна?
– Я.... – подруга весь час сиділа і слухала нашу розмову, і кивнула мені, щоб погоджувалася.
– Так вільна.
– Отже, по тебе заїду через пів годинки.
– Тільки зараз я у подруги, тому тобі прийдеться їхати сюди.
– Добре, без проблем. Кажи адресу.

Моніка одразу ж кинулася  з обіймами.

– У тебе перше побачення, дуже рада за тебе, – пищала вона.
– Знаєш, так хвилююся, я ж навіть не готова. Глянь на мене, – з осадом у голосі промовила.
– Ану вище ніс, бігом біжи у душ, а я зараз щось для тебе знайду.
–Ти знаєш, що найкраща, — обіймаючи подругу сказала.
– Біжи вже, а то на побачення запізнишся.
Після цих слів, стрімголов помчала у душ. Коли повернулася до кімнати, то перед моїми очима відкрилася дуже прекрасне картина. На ліжку лежали багато різноманітних, просто неперевершених суконь.
– Огоо, — аж щелепа підвисла.
– Давай швиденько приміряй.
Узяла сукню нижче колін, з кльошною юбкою та четвертним рукавом. Вона була кольору темного вина.
– Ваууу, та ти просто шикарна у ній, — сказала із захватом Моніка.
– Дуже дякую тобі, за допомогу.
– Та, будь ласка, залишилося тільки макіяж нанести.
Через кілька хвилин на моєму обличчі красувалися чорні стрілки та червона помада.
– А це його не відлякає? – запитала, вказуючи на губи.
– Та я думаю, що ні. Ти так виглядаєш дуже спокусливо.
Через секунду, ми почули, як до будинку під'їхало авто.
– Ну що подруго, удачі тобі, – промовила Моніка, обіймаючи  на прощання.
Вийшовши із будинку, дихання моє стало частішим. Біля машини, спершись на капот стояв він. Одягнений у чорну сорочку та джинси. Йому так цей одяг пасував. Я почала до нього прямувати повільною ходою. Коли він побачив мене, то аж випрямився.
– Привіт, – підійшла до нього.
– Привіт, ти сьогодні дуже красива, – сказав він і підійшовши обійняв та поцілував у щічку. Це було так приємно, я аж засоромилась.
– Ну що поїхали?
– Так, а куди?
– А це сюрприз, – хитро промовив він.
– Ти заінтригував.
І знову цей аромат кави, який просто полонить моє тіло...
Помітила, що ми їдемо у сторону моря.
– До моря їдемо? – цікавість переборювала.
– Невдовзі побачиш.
Через кілька хвилин ми опинилися, як очікувала, біля берега моря.
– Можна тобі зав'язати очі? – запитав.
– А навіщо?
– Просто хочу, щоб сюрприз був цікавішим.
Це  трішки стривожило, але все-таки погодилась. Іліан дістав із кишені стрічку чорного кольору і зав'язав мені очі. Взяв ніжно за руку і тихо на вушко шепнув.
– Довірся мені...– його голос діяв на мене, як заспокійливе.
Далі ми спершу ішли по піску, а потім зайшли до якоїсь будівлі. Там почали підійматися сходами наверх. Чесно, мені здалося, що йшли так вічність, але згодом відчувши прохолоду, видихнула...
Через кілька кроків, він зняв з моїх очей пов'язку  і аж здригнулася від несподіванки. Ми стояли на даху триповерховий будинку навпроти моря. Вітер легенько розвивав моє волосся, але для мого тіла було трішки прохолодно. Тому Іліан це, мабуть, помітив і приніс мені плед. Добре вкрилась ним і стояла та дивилася вдалечінь, ніби щось там шукаючи. Згодом, відчула теплі долоні у себе на талії. Іліан ніжно мене обійняв і пригорнув до свого тіла. Вмить стало дуже тепло, навіть можна сказати гаряче.
– Знаєш що, Зоє. Я ні з ким себе не відчував так добре, як з тобою. Ти ніби даєш мені свіжий кисень, аби я дихав, – говорив мені на вушко Іліан. Він завжди все найінтимніше говорив мені на вушко. Ніби боявся, що вітер вкраде його слова і занесе дуже далеко...