Розділ 11

Сиділа у лікарняній палаті вже третю годину, але в голову нічого не приходило.Тата відправила додому, щоб він трішки відпочив, а сама залишилася з мамою. Потрібно було терміново знайти ці кошти, адже моїх заощаджень не вистачить.

Через певний час  почула рингтон свого телефону. Підійшла до сумки та дістала його звідти. На екрані висвітився невідомий номер.
– Алло,– промовила я, підійнявши слухавку.
– Привіт, Зоє. Здогадайся хто до тебе телефонує, – цей голос важко було не впізнати.
– Софійка, це ти... Я дуже рада чути тебе – і це була щира правда, адже ми з нею стільки часу не бачилися і дуже хотіла її почути наяву і звичайно побачити.
– І я моя хороша. Як ти там? Чула, що твоя мама дуже сильно хвора, співчуваю, – почула нотки жалю в її голосі.
– Та більш менш, тримаюся... Дякую тобі, за співчуття. До речі, ти зараз в Харкові?
– Ні, на даний час у Києві, але сьогодні увечері буду в Харкові, а що таке?
– Я б хотіла з тобою зустрітися, побачитися за стільки часу і за дещо поговорити. Якщо ти звичайно не проти?
– Та ти що, я тільки за. Тоді як тільки доберуся до нашого рідного міста, одразу ж наберу тебе.
– Домовились...
– Тоді до зустрічі!
– Папа!
Звичайно, після цієї розмови мій настрій трішки покращився, але коли глянула, як моя мама страждає, настрій зник відразу. Я повинна їй допомогти будь-якою ціною,  землю буду гризти, але дістану гроші на її операцію...

Десь о шостій до лікарні прибув мій тато і привіз нам вечерю. Трішки перекусивши, сказала йому, що повинна піти на одну важливу зустріч.Він все зрозумів і сказав, щоб не хвилювалася, він буде весь час поруч із мамою...
Десь через пів годинки до мене зателефонувала подруга сповістивши що незабаром приїде до лікарні. Я поцілувала тата і маму, і попрямувала на доленосну зустріч.

Побачивши Софійку,  просто її не впізнала. Вона дуже змінилася, стиль абсолютно відрізнявся від того що був п'ять років тому. Волосся стало коротшим та іншого кольору. Вона виглядала просто на всі сто.
– Привіт, подруго!!!! – обіймаючи мене з усією силою ромовила Софійка.
– Привіт, моя хороша. Скільки ми вже не бачилися? – з усмішкою до вух запитала я.
– Через принципи однієї людини, то аж п'ять років, – глянула вона на мене скоса.
– Вибач, я розумію, що тоді повелася з вами не правильно, просто на той час була шістнадцятилітнім дівчиськом, якою керували емоції, – ці слова мабуть, сказала швидше для того аби заспокоїти себе, ані ж подругу.
– Та з одного боку тебе розумію, а з іншого абсолютно ні. Невже той хлопець так зачепив тебе? – вже говорила до мене Софійка в машині, а я просто промовчала.
– Ооо ну все зрозуміло, він ще і досі тебе мучить, чи не так? – глянула на мене поглядом, як у психолога.
Звичайно, Софійка була цілком права, адже ця людина ніяк не зникала з моєї дурної головоньки. Адже як тільки  прилетіла сюди, я ніби відчуваю, що десь його зустріну і тоді... Обіцяю, що якщо все-таки ця людина з'явиться у мене на горизонті, найменше, що з нею зроблю... відлупцюю.
– Зараз у нас є більш важлива тема для розмови...– вирішила звернути увагу на щось інше.
– Ну добре, але про це ми з тобою обов'язково поговоримо, – дуже надіялась, що ми ніколи більше про це не заговоримо. Але все, що можу сказати, це ніколи не гадайте наперед.
– То можливо, поїдьмо до мене додому, щоб поговорити про те, що тебе турбує?
– Добре, я не проти.
– От і чудово.
Через кілька хвилин ми зупинилися біля великого житлового комплексу. Її квартира знаходилася на дванадцятому поверсі, ми ліфтом швиденько підійнялись і пройшли до вхідних дверей квартири.
– Ось проходь до мого скромного житла, – запросила мене Софійка.
– То цей палац ти називаєш скромним??? – зі здивуванням у голосі промовила.
– Ну для мене, ця квартира замаленька.
– Зрозуміло все з тобою, – відповіла зі смішком я і почала роззуватися та знімати верхній одяг.
– Проходь, он туди до вітальні, а я зараз підійду.
– А де у тебе ванна?
– Прямо по коридору, другі двері зліва.
– Дякую.
Попрямували до ванни, щоб помити руки та глянути, що собою являю. Глянувши на себе у дзеркало, побачила приклад людини, яку може доля зламати за декілька днів...
Швидко помивши руки  пішла до вітальні. Там вже побачила Софійку із двома бокалами та пляшкою вина.
– Я так подумала, що для нашої плідної розмови не вистачає вина і тому його вирішила до нас приєднати...-
– Добре, – ми сіли на диван, та узяли кожна по бокалу.
– Розумієш, мамі потрібна дуже дорога операція. І як ти, мабуть здогадалась, великі гроші потрібні.
– Скільки?
– Десять тисяч доларів,
– Оу, сума кругленька. Ну слухай, в мене є кілька тисяч яможу дати, але цього геть мало.
– Та ти що, ні. Я не просити гроші в тебе прийшла. Просто хочу запитати чи ти часом не знаєш роботу, де я б могла заробити такі гроші.
– Хмм... То потрібно подумати, – подруга відвела погляд до вікна і почала копирсатися у своїй голові, –  послухай, а ти на кого вчилася?
– На піар-менеджера.
– Бінго!!! – подруга, аж з ліжка скочила.
– Що таке?
– У нас десь пів року тому відкрилася одна компанія по виробництву одягу і їм не вистачає піар-менеджера. Кажуть, що там бос дуже перебірливий, скільки людей не приходило він всім відмовив. І зарплата там пристойна...
– А це ідея... В тебе є номер, щоб записатися на співбесіду?
– В мене немає, але моя подруга ходила туди. Зараз я до неї зателефоную і запитаю.
– Добре.
Поки Софійка шукала номер, я думала, як мені зробити так, аби сподобатися директору компанії, щоб він узяв мене на роботу..
– Ось записуй номер, – передала мені листочок з моїм шансом на порятунок, подруга.
– Ну все я телефоную...
– Давай...
Я поспішно набираю номер і з тієї сторони чую приємний жіночий голос.
– Доброго вечора! Вас вітає компанія "Dembo". Чим можу допомогти?
– Доброго вечора! Я б хотіла записатися до вас на співбесіду.
– Ви про посаду піар-менеджера?
– Так.
– Тоді чекаємо вас завтра об одинадцятій. Підійдете до секретаря і скажете з якого питання ви тут і він вас проведе куди потрібно. Скажіть, будь ласка, своє ім'я та прізвище.
– Крамова Зоя Несторівна.
– Добре, дякую. Тоді бувайте.
– До зустрічі!
Я поклала слухавку і трішки заспокоїлася, адже завтра я повинна впевнити там усіх, що  їм дуже потрібна, бо інакше ніяк...
– Молодчина, випиймо за тебе, щоб завтра все вийшло, – промовила подруга.
– За нас, – відповіла я і пийнула із бокала вино.
Ми ще довго сиділи говорили із нею, адже за п'ять років багато чого накопичилося.
– Мабуть, я тобі піду постелю в кімнаті для гостей, адже на таксі я тебе саму серед ночі не пущу, а сама також в такому стані не повезу... – вказала на вино.
– Добре, домовилися.
І я пішла до своєї кімнати на цю ніч. Вона дуже простора та в приємних тонах. Ліжко просто величезне...
Швиденько прийнявши душ, переодяглась у нічну сорочку, яку дала подруга і лягла до ліжка. Узявши телефон до рук, побачила кілька повідомлень від Моніки та Іліана. Там вони запитували, як доїхала і тому подібне. Я з ними трішки попереписувалася та лягла спатки. Цієї ночі у мої сни знову завітали смарагдові очі, але події були вже інші...