Розділ 26

Приземлилися ми в Іспанії уже пізно ввечері. Коли виходила з літака у ніс потрапили нотки Барселони… Її повітря було іншим… Пахнуло свободою та легкістю, які я тут знайшла… І повернувшись у рідну країну втратила остаточно…

Утрьох вийшли з аеропорту та попрямували у пошуках таксі.
– Ото ж, Софійку я забираю із собою до будинку тьоті, а ти Іліан, мабуть, додому?
– Та ні, мені ще потрібно заїхати на роботу.
– Ну тоді до зустрічі, – промовила я до нього.
– Бувай, сонце, – обійняв і поцілував у щічку.

Далі сіли із подругою у таксі та рушили до мого будинку. По дорозі вирішили купити тортика та шампанське, щоб не буду з пустими руками. Вже через п'ятнадцпять хвилин заходили на подвір'я дому, у якому я була дуже щаслива та організованіша.

– Воу, дуже красиво… Неймовірно подобається його архітектура. Вже не терпить побачити його із середини, – висловлювала свій захват Софійка.
– Ну то ходімо чимшвидше!

Підійшли до дверей та почали дзвонити. Через кілька секунд нам відчинили. Тітка Клавдія стояла і дивилися на нас з очима, як п'ять копійок.

– Зоє… А, що ти тут робиш? Ти ж удома мала залишатися? Чи щось знову сталося і ти втекла сюди? – стривожено розпитувала тьотя.
– Нічого з переліченого… У мене ж вручення дипломів тому я й тут, – помітила, як з полегшенням видихнула.
– А що це за мила дівчина поруч з тобою?
– Так це моя подруга дитинства – Софійка. я її взяла із собою, щоб спокійніше було і сама трішки розвіється. А і ще, якщо ти не проти, буде жити із нами…
– Та ні, ти що… Я тільки за, втрьох буде веселіше, чи не так? – глянула на подругу.
– Звичайно, – відповіла та.

Ми зайшли до будинку та одразу ж попрямували до вітальні. Я вирішила піти на кухню та заварити нам усім чай. Усе зготувавши та нарізавши торт понесла на стіл.

– Як там у тебе справи? Як поїздка до рідних країв?
– Дуже рада тому, що побачила своїх рідних батьків. Мама вже йде на одужання… Якби ще не було всяких казусів, то радості не було б меж… – з гіркотою у голосі сказала.
– Казус у твоєму розуміні – це Олексій? – я аж чаєм подавилася від неочікуваності.
– Звідки ти… – і в цей момент глянула на Софійку, ну без неї тут не обійшлося, – все зрозуміло. Ви вже стали подругами чи не так?
– Вибач, Зоє. Твоя тітка і мертвого змусить говорити…
– Ну… І що ти їй розповіла? – уїдливо промовила.
– Усе…
– Хороша моя, не вини подругу… Краще розкажи, що там у вас з ним знову сталося.

Я вдихнула і видихнула та почала розповідати з самого початку.
– Чесно, він мене дуже дивує. Ну як це можливо, один день все добре, а на другий крутить шури-мури з іншою. Тут щось точно не чисто. Ти не пробувала з ним поговорити?
– Нізащо, отак холодно починає ставитися, а я ще з ним говорити маю. Хай робить, що хоче. Мені байдуже, – намагалася зробити вираз обличчя максимально правдивий, але цим, мабуть, хотіла впевнити саму себе.
– Ага, – вголос разом сказали мої "вірні друзі".
– Ви що, зговорилися… Чудесно… Куди я потрапила?
– Ну не знаю, не знаю…
І ми разом розсміялися…
До пізнього вечора ми отак просиділи розкриваючи один одному свої душі…
Десь о восьмій на телефон моєї тьоті подзвонила Моніка.
– Ну ти даєш подруго, прилетіла до Барселони, а ані слова. За таке можу образитися, – одразу ж почула це й чудовий голос зі зворотної сторони слухавки.
– І тобі привітик… Вибач, не було часу сповістити аж ніяк, – у моєму голосі відчувалися нотки жалю.
– Ти знаєш, як добитися мого прощення?
– Авжеж.
– Отже, через пів години чекаю у своєму будинку, зробимо дівчачий вечір.
– Це чудово… Але у мене завтра вручення дипломів та ще й я не сама.
– Ти що з хлопцем? – загадково запитала.
– Ні, із подругою з України.
– Так це чудово забирай її собою і на вас чекаю. Цьом!!!!– і кинула телефон.

– Хто дзвонив?
– Моніка, запрошує нас до себе додому.
– О чудово, ідіть розвієтеся трошки…
– Мені якось не зручно, – промовляє Софійка.
– Повір ви одна одній сподобаєтеся, диви як ти швидко спільну мову знайшла з моєю тіткою, – хитро говорю.
– Гаразд, їдьмо.

Ми разом пішли до своїх валіз та переодягнулися у зручніший одяг. Узяли усе необхідне та викликали таксі. Вже через десять хвилин ми були у дорозі. На шляху заїхали у супермаркет, аби купити морозива у знак примирення.

– Привіт, привіт, – побачивши нас юна леді, обійняла кожну.
– Проходьте усередину. До речі, як я до тебе може звертатися?
– Софійка.
– Приємно познайомитись.
Одразу ж пішли до кімнати, яку я добре знала.
– Так тут зберігається усе вино, яке наявне у цій квартирі.
Помітила, як у подруги очі розширилися.
– Оце все наявне допомогло зняти нам стреси, – відповіла на німе питання я.
– Не хвилюйся ти так, це все не обов'язково пити. Я думаю, на сьогоднішню ніч нам вистачить однієї пляшки, – засміялася Моніка.

Коли у наш руках було найсолодше наявне вино, рушили до вітальні. Там все розклали та почався справжній "допит".
– Зоє, як Україна? Як твоя мама? А ти щось нове дізналася? Можливо, щось сталося? – потік її слів дуже важко було зупинити.
– Так спокійно все по-порядку… Звичайно, багато чого змінилося із мого від'їзду, деякі місця навіть не впізнати. Мама вже набагато краще, їй робили операцію.
– А яку?
– Я вже не пам'ятаю, але у неї ж проблеми з нирками, то щось в цьому роді.
– Зрозуміло. Ооо до речі, а як наш головний героїв проживає? – саркастично запитала вона.
– Ти про кого?
– Про Олексія, сонце.
– Та він чудово поживає… Ні на що не скаржиться… У нього життя в розквіті сил, – ці всі слова я розбавила жестами рук.
– Що це з нею? – запитала у Софійки.
– Повір, там повна Санта Барбара.
– Я чекаю подробиць, – заявила іспанська красуня.
– А що тут розповідати… В один день розповідає про кохання, а на другий цілує в кафе іншу. Та ще й плюс до цього всього починаю холодно говорити і відноситися…
– Але ж покидьок, як так можна… Я не розумію його абсолютно…
– Ото ж бо, а оця пані, – кидаю погляд на Софійку, – каже, щоб я з ним ще говорила.
– А знаєш у її словах є частка правди… Ти питала у нього напряму, що не так?
– Ні.
– Отож бо, ти повинна показати свою гордість, і якщо він з тобою не хоче бути, то хай скаже прямо і йде на всі чотири сторони…
– Домовились, як тільки повернувся, то обов'язково вирішу це питання.
– От і молодчина! А ти вже обрала у чому підеш завтра?
– Та я одягну свій брючний костюм та й все. Піду тільки на вручення, а на саме святкування ні… Бажання нуль.
– Ей ні, ні, так не може бути. Ти маєш бути найкрасивішою.
– Але у мене нічого такого немає…
– Це не проблема, а для чого тобі подруги?
– Ти вже стільки виручала, я так не можу.
– А я можу…
Моніка зі швидкістю світла побігла до своїх багатств та ще й Софійку прихопила.
– Ви що знущаєтесь? – запитала я розуміючи, що відвертітися я не зможу.