Розділ 30 (1)

– Ні, немає таких знайомих, – вирішила збрехати.
– Ну дивись мені, якщо змовчала, то дуже сильно пошкодуєш.
Чесно, вже я нічого не боялась… Просто пустила все на самоплин долі. Хоча і сердилась на Олексія, але все одно надіялась, що він мене врятує.
– Через десять хвилин чекаю тебе на подвір'ї.
– Добре.
Я повернулась до своєї кімнати й з певним полегшенням зітхнула. Адже одна думка, що є хоча б один відсоток на мій порятунок давала полегшення на душі.

Коли виходила із власного "капкану", то на душі була таке відчуття, що це перший крок до моєї свободи. Адже всі ці дні провела у середині, і тільки через вікно дивилася на високий паркан, який перекривав увесь навколишній світ.

– Люба моя, готова стати моєю єдиною на усе життя? – почула за спиною голос власного диявола.
– У мене хіба є вибір? – глянула на нього, такого черствого та бездушного.
Чесно, певною мірою мені його було шкода. Адже найчастіше люди себе так поводять тоді, коли у дитинстві або підлітковому віці їм не вистачало підтримки та уваги рідних людей. Такі особистості були обділені тим, що мали інші. І тому вже в дорослому віці вони беруть те, що хочуть і те, що можуть, силою. Тому, що у голові у них закладено одне: "Я хочу!!!". Вони людей просто привласнюють, як якусь річ. От і все.
– Правильно, немає сонце, – він підходить та бере за руку. І ми разом, як "найщасливіша" у світі пара прямуємо до білого лімузина. Це усе навіть не вразило, адже по житлу та по самому чоловікові було видно, що точно не бідний. 
Також неподалік від нашого транспорту, я побачила чорну машину і кілька людей у  костюмах. Мабуть, це була особиста охорона.

У самому салоні було навіть затишно. Стефан дістав шампанське і розлив по бокалах.
– Візьми, випий розслабся, – простягнув мені напій і глянув довгим пронизливим поглядом.
– Я не хочу пити, – чітко відповіла йому, але ця людина на жаль, не розуміє слова "ні".
– Якщо я сказав пий, то ти повинна тихо узяти це і виконати мій наказ. Зрозуміло? – на душі все хололо від грубого голосу та темного, як ніч погляду. Але на цей раз я вирішила іти до кінця.
– Я не буду! – голосно промовила ці слова і просто відвернулася.
– Тобі, що по хорошому не доходить, то можу і по поганому все роз'яснити…– підсів ближче і чуть не під ніс почав сунути того бокала.
Чесно, уже набридла поведінка цього дикуна  і я довго не роздумуючи взяла розмахнула рукою і вибила стакан із міцної хватки чоловіка. Кілька капель потрапило на моє чудове плаття і на костюм "нареченого".
Розуміла, що вже з лімузина я нікуди не утечу і якщо він сильно зараз розізлиться, то мені кінець. Адже йому нічого не вартує мене убити й закопати десь за містом. Мабуть...

– Я то думав, що ми зможемо домовитися, а ти так не хочеш. Ну тоді будемо усе робити, як захочу без пропозицій і попереджень, – і в цю ж секунду хватає однією рукою за талію, а іншою за шию і впивається своїми жорстокими губами у мої. Намагаюся його відсунути від себе, але він ще сильніше хапає. Я відчуваю, що просто дихання не вистачає,  в реальному сенсі стискає моє горло так, що повітря ледве доходить.
– От тепер так буде завжди, і цієї ночі ти будеш моєю. Не забувай про свій шлюбний обов'язок, – коли закінчив свою промову,  знову посилив хватку і почав цілувати у шию, вилиці… Мої емоції знову підвели і сльози почали котитися по щоках. Я чекала того часу коли ми приїдемо до РАГСу, аби  залишив мене хоча б на трохи у спокої. Але йому прийшлося це зробити раніше…
В один момент я почула постріл і Стефан відсахнувся і промовив декілька лайливих слів... Як я зрозуміла,  це не віщувало нічого хорошого…

ЯК ДУМАЄТЕ, ЩО ТАМ СТАЛОСЯ І ХТО СТРІЛЯВ?