Розділ 34

Що? Це не почулося… Мабуть, він жартує… Говорить спеціально, аби зачепити. Але це так впевнено звучить з його вуст, що чомусь важко засумніватися, що бреше.

– Що ти таке говориш? Який Марсель? Ти знущаєшся? – мій голос зривався на крик.
– Ти хотіла правду, я тобі її сказав. Твоє право вірити чи ні, – усмішка цієї людини видавала всю ненависть. Як раніше оце могло мені подобатися.
– А як це відбулося? Як про мене розповів?
– Ну за стаканом віскі , абсолютно тоді не тямив, що говорив.

– Не розумію, як ви могли дружити. Абсурд.
– Ця уся розмова з ним відбулася тоді, коли ми випивали. Тай під впливом алкоголю я розказав йому про цей план Стефана. Звичайно, той росміявся, а потім почав розмову про якусь дівчинку. Поросив детально про тебе розповісти. Ну і далі ти знаєш.

Я просто не вірю своїм вухам… Розмова двох друзів могла знищити моє життя… Просто не вистачає слів...  Як так?! В душі з'явився

такий поганий осад. Чому Марсель отаке зробив, а потім поводився, як ні в чому не бувало. Це просто вбивало зсередини.

– Дякую тобі за інформацію, Іліане.
– Будь ласка, сонце, звертайся, – оце  фальшиве слово "сонце"… Так звучить противно… Брр…

Я виходжу з приміщення і просто всю колотить… Дихати важко, ніби з кожним разом хтось витягав його з мене… І сили просто зникали… Випаровувалися…

Але я зрозуміла, що мені потрібно узяти себе в руки і поговорити з Марселем… Роз'яснити ситуацію.
Зараз він був на роботі, але я Вирішила набрати і запросити у кафе для серйозної розмови.

***

Сидячи на стільчику і попиваючи чай з м'ятою я дивилася у вікно... Люблю спостерігати за природою... За сонечком, яке гріє з кожним днем сильніше… І також за  пташками, які літають у блакиті, витанцьоювачи свої небесні вальси…

– Привіт, Зоє, – відволік від роздумів голос Марселя.
– Привіт, сідай.
– Можливо, щось сталося?
– Та ні все добре. Просто потрібно про дещо поговорити.
– Я слухаю.
–Сьогодні я бачилася з Іліаном.
– Навіщо? 
– Щоб дізнатися правду щодо тієї ситуації.
– Це як?
– Ну пам'ятаєш, ми тоді говорили за те, що  дивно, що обрав мене. І по зустрічі дізналася я, чого саме так.
– Ти зацікавила, говори.
– Всю інформації розповів ти йому,– помітила, як обличчя його абсолютно не змінило свого вираження.
– Це жарт?
– А ти помітив мій сміх.
– Ні, але я нічого йому не розповідав.
– Просто ти цього не пам'ятаєш…
– Такого не можу бути.

Протягом довгих двадцяти хвилин я йому розповідала все те, що сама вже чула. З кожним словом я бачила, як очі Марселя звужуються, а обличчя заливає червона фарба.

– Боже, що я накоїв. Я тоді просто підтримав розмову, я навіть подумати неміг, що все настільки викрутиться. Вибач... Вибач Зоє. Я серйозно нічого не пам'ятаю в подробицях, але уривки проявляються в голові.

– Як говориться, що було те минуло. Але просто я була шокована коли почула твоє ім'я. Це було неочікувано...
– Я розумію тебе, але чесно я не хотів, що так вийшло.
– Головне, що все добре закінчилося.

Ми ще посиділи у кафе пів години, а потім розійшлися.
Я зрозуміла,що на нього зла не тримаю, бо кожен якщо випиває може видати усі секрети.

***

День пролетів просто миттєво. Зараз сидимо усі за столом. Вечеря сьогодні вийшла на славу, адже готувала тітка.

– То що ми завтра повертаємося на Україна? – промовила Софійка. В ту мить всі аж їсти перестали, зокрема моя люба тьотя.
– Як? Так швидко? – вже очі аж почали блищати у неї.
– Ну не плачте, я обов'язково незабаром до вас знову завітаю. Ще й батьків з собою візьму.

Я обійняла її з усією своєю любов'ю…

–. А цей весь час я буду сама…

В цю інтимну мить в двері хтось постукав. Всі переглянулися ніхто нікого не чекав. В голову прокрадалися думки, що це можливо Олексій наважився прийти.
До дверей пішла тітка і через хвилину ми почути радісні крики. Всі кинулися одразу до коридору. І яким було моє здивування коли побачила свого дядька. Він повернувся…
На фотографіях виглядав якось молодішим. В реальному житті у нього з'явилася борода і кілька сивих волосинок на голові.
Вони виглядали такими щасливими… Шість довгих років не бачили один одного… Ось ця картина, яку я зараз бачу, є доказом того, що кохання сильніше за відстань та час.
Така атмосфера радості та любові… Так і Хочеться укутатися в цю невидиму шаль і весь час бути огорнутою нею…
Але мені потрібно летіти додому… Там мене чекаю рідні та незакінчена справа…