Смерть моя, життя моє

ГЛАВА 15

Від усвідомлення серце застукотіло, я трохи збилася з ритму.

– Втомилася? – одразу ж помітив Сольгар.

– На балах між танцями зазвичай перерви, – відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

Після всього, що я йому висловила!

Не уявляла, як на це реагувати.

Якби він так само станцював зі мною на моєму власному балу, на моєму повнолітті, коли я чекала, хто ж дістанеться в чоловіки... Може, я й не почала б боятися.

Але зараз... Він не намагався мене примусити, і водночас ніби давав зрозуміти, що не збирається більше чекати.

Чоловік попрямував до невеликого кришталевого столика, на якому розташувалася сулія з вином та келихи.

І це продумав! І тут приготувався!

Провів мене в крісло. Налив, опустився в сусіднє.

Я обережно спробувала незнайомий напій, у глибині душі побоюючись, чи не позбавить він мене сил, або розуму. Трохи пригубила, перекочуючи присмак на язику.

Еллінге не наполягав. Почав розпитувати про життя, про дитинство.

Я із задоволенням пригадувала витівки брата та нічні посиденьки з Айрін. Хотіла розпитати його, але пам'ятала заборону у приписах. Сподівалася, що сам розповість... Проте чоловік поки що волів слухати. Дивитися глибокими синіми очима, зіниці яких раз у раз перетворювалися на щілинку.

Потім ми ще танцювали. До самої вечері.

А після вечері Сольгард знову кудись пішов, залишивши мене в легкому подиві.

Ні, я була рада, що далі танців не пішло. Просто не розуміла.

Він ходить до жінки?

Здавалося б, це не повинно мене зачіпати. Хай ходить. Особливо, якщо самі жінки не постраждають.

І все ж таки зачіпало. Він же мій чоловік!

– В тебе є коханка? – не втрималася я, коли він повернувся вночі.

Еллінге промовчав, я обернулася, не уявляючи, що побачу в його очах.

– Це ревнощі? – куточок його рота ковзнув угору.

– Ні! – вигукнула я. – Просто Сґер казав, і...

– Сгер-рр! – прогарчав Сольгард, різко спохмурнівши. Перекинув мене, навис зверху, вп'явшись поглядом у вічі.

– Я переживаю за дівчат! – випалила я. – Ви можете спати лише з ніатарі!

– Але деякі ніатарі не поспішають виконати свій обов'язок, – хмикнув Еллінге.

На мить мені здалося, в його обличчі промайнула посмішка, і наступної чоловік   схилився наді мною:

– Ти готова, ніатарі?

– Ох, ні, – пробурмотіла я, і він одразу ж випустив мене.

– Тоді добраніч.

Ось так просто?

Еллінге відвернувся. Якийсь час я дивилася на нього, потім ворочалася. Потім спробувала заснути.

Тієї ночі я довго спостерігала, як по небу повзе Місяць, як настає схід, і, мабуть, під світанок тільки задрімала.

На ранок стекла трохи притемнялися, щоб яскраве сонце не сліпило очі.

Сольгард не будив, і сніданок я пропустила. Вийшла до обіду, який вже чекав на столі. І чоловік чекав у їдальні на своєму місці.

Нічого не сказав, підвівся назустріч. Притримав стілець.

– Ми самі? – запитала я.

– Зараз – так, – кивнув Еллінге, відкриваючи кришку супниці. – Рибний. Будеш?

– Буду, – погодилася я, присуваючи тарілку.

– Ти вважала б за краще будинок, повний слуг?

– Я звикла до слуг, – обережно відповіла я. – І... зізнатися, гадала, ти тепер на кожному поверсі виставиш охорону.

Не те щоб я справді так думала... просто хотілося зрозуміти, скільки драххів мене допильновує.

– Охорону, – похмуро хмикнув Еллінге. – Поки ти не станеш моєю повноцінною дружиною, жодних інших драххів поряд із тобою не буде. Без мене.

Так він це якось сказав, що мені стало ніяково.

– Ти не боявся залишити поряд зі мною паладинів... першого дня.

– А тепер не залишу, – відрізав він.

Адже він Намісник Ерсе, стрільнула думка. У нього, напевно, є вороги.

Невже живе, нікому не довіряючи?

Навіть власний наступник, і на того покластися не можна...

І як же я рада, що Сгер Сольгарду не син!

– Навіть Ленсі не видно, – перевела я тему.

Еллінге підняв брову, і я пояснила:

– Але ж столи справно накриті.

– Більшість драххів живуть без служниць, – озвався він. – Самі готують.

– І ти теж умієш готувати? – здивувалася я.

– Не схоже? – хмикнув він.

– Ну... – зніяковіла я. – У Намісника дуже багато справ...

– Багато, – погодився він. – Тому й довелося взяти Ленсі. Але мало хто готовий покластися на людей. Та й кухонні прилади не такі, як у вас.

– Я... могла б спробувати їх вивчити, – озвалася.

Чоловік знову підняв брову, з дивним виразом недовіри та схвалення.

– Що ж, я тобі покажу, якщо справді цікаво.

Ще як цікаво! Зрозуміти, що рухає драххами, звідки така кількість заборон, чому вони не одружуються зі своїми жінками. Можливо, якби люди все це знали, якби могли зрівнятися в силі, не дозволили б себе захопити?

Звичайно, я не збиралася показувати свої справжні спонукання. Відповіла обережно:

– Цікаво. Я думала, ви спеціально приховуєте їх від нас.

– Приховуємо? – здивувався він. – Драххи намагалися навчити людей, але люди тяжко залишали свої традиції, не хотіли переймати чужі. До того ж, щоб управлятися з нашими приладами, потрібна сила Прада, яка у вас зустрічається дуже рідко і майже не розвинена.

– Можливо, якби ви прийшли як друзі, а не завойовники, обмін досвідом відбувся би легше.

– Досвідом, – хмикнув чоловік, ніби натякаючи, що ми не маємо такого досвіду, який міг би їм знадобитися. І раптом повідомив: – Сьогодні я залишу тебе після обіду.

Я злякано підвела очі, все ще пам'ятаючи наміри Сгера.

– Не бійся, – наче відчув Сольгард. – Він поїде зі мною. На весілля. Один з моїх далеких родичів. Я буду тільки у Вежі, – додав, ніби бажаючи переконати, що не стане без мене веселиться.

– Зрозуміло, – зітхнула я. Ну що в них за весілля без жінок?

– Краффа Іссурда, до речі, – додав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше