Смерть моя, життя моє

ГЛАВА 18

Я про всяк випадок піднялася, насторожуючись.

– Драххи відчувають цноту, – не став ходити навкруги Сольгард. – Колись давно, коли право вибору належало нашим жінкам, чоловіки могли битися за них, поки вони не віддавали своєї честь... раз і назавжди своєму обранцеві. Ситуація давно змінилася, ми вже не в нашому світі. Але драххи все ще вважають себе вправі боротися за дівчину... поки від неї пахне невинністю.

– Як зручно! Про те, що вибирає жінка, ви забули. А про те, щоб боротися, в томі числі і з самою жінкою, чудово пам'ятаєте!

Погляд Еллінге спохмурнів:

– Ти хочеш, щоб я покарав Сгера?

– А сам ти не вважаєш, що він цього заслуговує?

– Іншого наступника в мене поки що немає. Він потрібний мені, щоб... Потрібний.

– Розкажи, – попросила я.

– Ні, – озвався він.

Знову таке різке, категоричне «ні»! Ніби не цей самий чоловік обіцяв мені м'яким, майже ласкавим шепотом, що буде ніжний... Не обіймав, обережно торкаючись рукою з татуюванням до приладів, які починали тихо дзижчати.

Ці слова, голос і досі стояли у мене у вухах.

Нас перервав сигнал, що пролунав у Еллінге в одязі. Чоловік роздратовано витяг з кишені штанів невеликий екран, глянув і спохмурнів.

Активував, переходячи на незнайому, шиплячу мову. З усього я розібрала лише «Інемар» та «Мабар», але не була певна, що це назви наших міст, а не гра звуків.

Усвідомивши, що нічого не зрозумію, поспішила покинути його. Раптом не продовжуватиме розмови. Хоча б сьогодні.

Але чоловік наздогнав мене біля басейну із водоспадом.

Спочатку почула його кроки, після рука торкнулася плеча, і я завмерла, зупинившись.

– Втікаєш? – мені не вдалося розібратися в тоні і чомусь страшно стало обернутися.

– Вирішила не заважати, – пробурмотіла.

Еллінге обійшов мене попереду, підняв обличчя за підборіддя.

– То... Крафф з Уліною більше не відвідуватимуть нас? – поспішила я запитати перша.

– Ти розчарована?

Очі Еллінге спалахнули, я на мить розгубилася, не знаючи, що сказати.

– Звісно. Хотілося б... потоваришувати.

– Уліна буде. Краф ні.

– Дякую, – кивнула я.

Чоловік кілька миттєвостей вдивлявся в мої очі, ніби намагаючись зрозуміти, чи справді я не бажаю зустрічатися з Іссурдом.

Згадались його ж слова. Жінка віддавала честь раз і назавжди... Невже це означає, що я також можу вибрати? І він не став би переслідувати мене? Довелося б змиритись? Чи все-таки помстився би?

– Навчити тебе користуватися екраном? – несподівано пом'якшав чоловік. – Ти зможеш спілкуватися з нею.

Я мимоволі радісно посміхнулася. Спілкуватися! Адже у батька в парламенті теж мають бути такі екрани, він колись нам про них розповідав! Звичайно, заправляють ними драххи, але, можливо, я хоч так зможу побачитися з ним, передати звістку...

Еллінге підвів мене до одного з екранів тут же, в саду. Декілька хвилин розповідав, куди торкатися і як зв'язуватися. Це виявилося не складно, головне, аби татуювання відгукувалося. Без цієї дивної енергії не включити, як і з іншими приладами.

Знову гарячі дотики, подих на моїй щоці. Я розуміла, що більше відстрочки він мені не дасть, але відчайдушно чіплялася за будь-яку соломинку.

Пальці торкнулися візерунка на темному екрані, татуювання звично блиснуло сріблом. Рука більше не боліла, не червоніла – мені навіть починав подобатися цей вплетений у шкіру малюнок, який раніше швидше дратував.

Екран відповів, з'явилися незнайомі значки.

– Ну, дивись, знайдеш потрібний? – посміхнувся чоловік.

Я придивилася. Ось це схоже на мініатюру парламенту, ось тут якийсь кабінет. Невелике зображення шатенки, мабуть, можна було б співвіднести з Уліною, але мене привабило інше – крихітна картинка незнайомої жінки.

Еллінге давав мені можливість експериментувати, і я вирішила її використати. Декілька хвилин вагалася з рукою, що зависла над екраном. Чоловік терпляче чекав.

Зважившись, торкнулася того, другого зображення.

Екран залило світло, потім проявилася незнайомка. Молода – ненабагато старша за мене саму. І чимось віддалено схожа на Еллінге.

А ще вона була в одній зі скляних веж. І судячи з синьої гами, можливо, навіть у цій самій.

Провела долонями по опуклому животу:

– І пам'ятай, що я люблю тебе, синку...

Сольгард різко смикнувся. Вимкнув екран. Кілька секунд стояв, опустивши голову.

– Хто це? – пробурмотіла я.

Він промовчав, і, розривається здогадами одна страшніша за іншу, я випалила:

– Теж твоя ніатарі?

– Хіба ти чула, щоб я був одружений? – Розвернувся він різко.

– Я взагалі про тебе майже нічого не чула.

Він мовчав, по вилицях пробігли жовна.

Так, він запевняв, що я єдина, але... але чому я маю вірити? Коли він нічого не каже мені!

– Це моя мати.

– Що... з нею сталося? – прошепотіла я, передчуваючи відповідь.

– Померла.

– А батько?

– Теж.

– Мені шкода, – я відчула, що не варто розпитувати. Хоча хотілося майже нестерпно.

Еллінге владним жестом повернув до себе моє обличчя:

– Ти ж розумієш, що ти тепер моя дружина?

– Розумію.

– Драххи... не дадуть тобі спокою, поки...

– Щось мало у них поваги до Намісника, – вирвалось у мене.

Очі Еллінге звузилися, спалахнули темрявою та сріблом.

– Це давні могутні інстинкти наших... чоловіків, – він на мить затнувся, наче хотів сказати щось інше.

Не чоловіків. Того, що живе усередині них. Про що згадував Сгер. Того, що увірвалося до зимового саду, зруйнувавши скляні стіни.

Звіра.

Мені стало так страшно, як, мабуть, ніколи не бувало.

І до божевілля хотілося помилитися!

Чужі нашому світу прибульці. Завойовники.

– Коли вони набувають силу, умовності та стани перестають мати значення. Кордони розмиваються. Мені хотілося б спокійно лишати тебе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше