Смерть моя, життя моє

ГЛАВА 37

– Не віриш, – констатував чоловік, допомагаючи мені застібнути сукню.

Запрошення на вечерю вирішили не ігнорувати. Тим більше, після такого насиченого в певному плані дня дуже хотілося поповнити запаси.

Вірилося, справді, важко. Звичайний чоловік. Милий, чемний. Може, не зовсім звичайний... але й не чудовисько. На відміну від деяких драконів.

Якщо у них одвічна ворожнеча... чи є гарантії, що чоловік каже правду?

Немов почувши, відчувши, Еллінге розгорнув мене до себе. Стиснув міцно.

– Я доведу, – прошепотів біля вуха.

– Але ж я бачила його кілька місяців тому! – вирвалося.

– Не знаю, чи це була інша людина, зовнішність якої він міг запозичити. Або вже тоді храмовники закликали хаосита... У такому разі дивно, що він не спробував тебе спокусити. Мабуть, батько добре охороняв, виконував свій обов'язок.

– Ви ж можете відчувати їх?

– Можемо, коли знаходимся поруч. Тому в Інемар та інші наші міста вони не сунуться. Але не на іншому кінці Ерсе чи під захистом магії храмовників. На жаль, нас дуже мало і ми не завжди здатні відстежити перетворення Хаосу, який впускають в Ерсе ваші маги.

– Ти думав... я з ними в змові? Так? – я підняла долоні, торкнулася вилиць Еллінге.

– Така думка маяла, – не став заперечувати Сольгард. – Але тепер бачу, що ні. Тебе хотіли використати... І я радий, що моя ніатарі досить розумна, щоб нікому цього не дозволити. Ні своєму братові, ні... чоловікові, – він ледь вловимо усміхнувся, наче пишався мною.

Це було так несподівано, так приємно!

– Ідемо, – поквапив, застібаючи сорочку.

Швидше причесавшись, я взялася за протягнуту руку. Так несподівано приємно було відчувати сильного чоловіка, який веде мене... і готовий захистити від усіх, навіть страшенних хіррів.

За столом зібралися ті самі. Картер похмуро привітався, не поспішаючи підтримувати розмову. Майстер Фербонн пильно дивився, час від часу стискаючи зуби, і майже не їв. Чекав, коли наситимось ми з Еллінге.

Атмосфера виявилася значно похмурішою, ніж учора, якщо не рахувати Олли з Девідом. Вони тихо перемовлялися, посміхаючись одне одному. Дівчина зрідка кихкала, юнак всіляко до неї залицявся. А я не могла позбутися відчуття, що спостерігаю на власні очі ту саму звабу.

Якщо він справді хаосит... мабуть, я розуміла, чим йому вдалося зачарувати Оллу. В ньому було все, що дуже подобається жінкам, починаючи від бездоганного тіла і закінчуючи поглядом закоханого мрійника.

Невже й мене могли б так само зачарувати?

Кілька разів я натрапляла на погляд Грегорі – гарячий, він ніби щось шукав. І просто не міг не справити враження! Особливо якби чоловіка не було поряд...

Дочекавшись, коли мій драхх відсуне тарілку, старий підвівся.

– Дх'ере Сольгарде, запрошую вас нарешті... гм... продовжити вчорашню бесіду, – впевнена, майстер Фербонн спеціально зробив паузу, щоб змусити мене зніяковіти.

Але мені було на диво добре в обіймах чоловіка. Занадто добре, щоб відчувати сором. Те, що настільки прекрасне, не може бути соромним. Я відчувала себе єдиною та бажаною.

– Навіщо ж? Чому ви не хочете поговорити прямо тут?

Еллінге стиснув під столом мою руку, і мені раптом згадалося гаряче «доведу»...

– Це приватна розмова, – спохмурнів Фербонн.

– Ви щось ховаєте від ваших сподвижників? – ледь підняв брову драхх. – Можливо, ніатарі не знають, кого ви пророчите їм за чоловіків?

Не утримавшись, я кинула погляд на Грегорі. Олла теж обернулася до свого Девіда.

– На що це ви натякаєте, дх'ере? – нахмурився блондин.

– Жодного натяку, – хмикнув чоловік. – Кажу відкритим текстом. Ви розповіли моїй Ілес та чарівній Оллі про те, хто ви?

Еллінге зміряв поглядом Грегорі і знову повернувся до старого:

– Про те, що задумали? Що маєте намір видати їх заміж за хаоситів? Які завжди читають жіночі емоції і чудово пристосовуються до того, чого хоче дана конкретна жінка. Що лорд Марак терміново поспішив до Інемара, щоб очолити там заколот?

Майстер Фербонн зблід, аж борода затремтіла.

– Та як ви...

– Цікаво, – протягнув Сольгард. – Це ви вийшли на Сгерра? Чи сам він спробував вплести вас у свої інтриги? Чекали, коли його амбіції переможуть мою силу? Гадали, з ним буде впоратися простіше, ніж із Намісником? А він бачте, взяв і знайшов ніатарі, яка так примножила б його силу, що вам і не снилося. І ще подарувала спадкоємця.

– Ваш Наступник не поспішає вас рятувати, – кинув Грегорі.

– Авжеж. Тому що він більше не мій Наступник.

Повисла пауза. Храмовники переглядалися, Картер продовжував хмуритися. А мені згадалася карета.

Отже, Еллінге справді кудись літав? Заколисав мене, напевно ще й магією вплинув. Віддав розпорядження своїм паладинам? Наказав не втручатися?

І Сгер... більше не Наступник? Невже тоді, за Чорним мостом, коли вони билися... Еллінге позбавив його спадщини? А як же Ерсе?

– Ви не заберете Ілес силоміць, – промовив Грегорі, прямо дивлячись йому в очі.

– Ви розраховуєте позбавити мене спадкоємця? – мені подобалася прямота, з якою говорив Еллінге. Він не ухилявся, не інтригував, не намагався щось приховати.

– Ми розраховували врятувати її від смерті. Іві заслуговує на краще.

– Найкраще це ти? – саркастично хмикнув чоловік.

– Принаймні поряд зі мною вона не помре.

Еллінге різко підвівся:

– То ти готовий прийняти мій виклик? Тоді нехай Прада розсудить, хто і чого заслуговує.

Здалося, Грегорі на мить розгубився. Глянув на мене... невже справді зчитуючи емоції? Але йому не залишалося іншого вибору, як прийняти виклик. Напевно, це він теж зрозумів по моєму погляду. Мені не сподобався би боягуз, який відступив.

– З поваги до господарів ви боротиметеся без зброї і в цьому вигляді? – поцікавився блондин.

Ох, десь я вже чула це формулювання...

– З поваги до господарів, – криво посміхнувся Елінге, – ми вийдемо на відкритий простір подалі від будов.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше