***

Він був не в змозі з нею прощатися. Здавалося, ще хоч один дотик – і просто не зможе піти. Не зможе відпустити. Залишиться, забере від усіх, і хай хоч Хаос, хоч маги рознесуть на шматки увесь Ерсе. А він просто залишиться із нею. Місяць, чи, можливо, рік. Насолодиться щастям, яке несподівано випало.

Але думка, що одного разу вона в його обіймах не розплющить очі, як усі колишні жінки, протвережувала. Саме ця нав'язлива картина змусила повернутися і вийти, залишивши дівчинку в материнських обіймах. Усвідомлюючи, що побачити свою дитину в обіймах своєї дружини не вдасться ніколи.

Серце рвалося на шматки, але він твердо йшов уперед нічною дорогою. Оглянувся уважно, хоча, яка вже різниця, чи хтось побачить. Відштовхнувся, на ходу обертаючись синім драконом.

Еллінге дав собі ці кілька днів, дозволив відстрочку, бажаючи засинати і прокидатися поряд з коханою жінкою. Дивитися, як напівсонно тьохкають вії, як на губах ковзає м'яка посмішка. Бачити відповідь у блакитних очах, пропускати крізь пальці шовк волосся. Відчувати вигини юного тіла.

Але ні на мить не забував про свій обов'язок Намісника.

Більше чекати не можна. Розлом надто довго залишався відкритим. І храмовники можуть спробувати захопити владу.

Попереду чекала порожня вежа. Будинок, в якому, він мріяв, звучатиме жіночий голос. Потім – дитячий сміх.

Дракон розвернувся, приземляючись на покрівлю. Вже повністю відремонтовану.

Обтрусився, обертаючись, і рушив униз.

Зимовий сад, де ще недавно гуляла норовлива ніатарі. Еллінге Сольгард посміхнувся, згадуючи. Все ж таки вона нехай ненадовго, але наповнила його будинок життям. Жіночою чарівністю. Йому не хотілося покидати його, не хотілося залишати свою ніатарі. Навіть тоді, коли він ще не зрозумів, що вона та сама. Істинна.

Порожня спальня. Намісник наблизився до шафи, завмер перед дверцятами. Мабуть, він не повертатиме їй сукні. Збереже ілюзію, що колись, можливо, ніатарі знову увійде до цього будинку.

Еллінге рішуче відвернувся. Не час для жалю. Потрібно діяти.

Помитися, переодягтися. Заспокоїти Ленсі. Зв'язатися з Вальтарром, вникнути в те, що відбувається.

А ще поговорити з батьком Іві. Невідомо, як людське суспільство сприйме повернення ніатарі. Відправити паладинів приглянути. Краще б не везти її до Інемара, звичайно. Але вона так мріяла повернутися до рідних! Він не міг їй відмовити. Можливо, все складеться нормально.

А може бути, вже запізно. Невідомо, скільки вдасться стримувати Розлом у нинішній ситуації. А він зараз першорядний.

Є крайній засіб, щоб його закрити. Але для цього потрібно упорядкувати справи.

А потім... якщо пощастить, новий Намісник з'явиться раніше, ніж Розлом знову почне відкриватися. А якщо ні – люди сповна отримають відкат за свої дії. Може, хоч тоді зрозуміють, що таке Хаос, і заречуться зв'язуватися з ним. Втім, чи надовго?

А може. цей світ провалиться в Розлом, помре, зникне, як рідна Прада. І решткам драххів доведеться шукати інший світ.

Пов'язані клятвою паладини будуть оберігати його ніатарі до кінця. Тільки ця думка надавала сили.

***

Майже всю ніч ми з мамою сиділи обнявшись і плакали. І я розповідала, все розповідала їй, не в змозі мовчати. Вона гладила мене по волоссю, притискала до себе і нескінченно торкалася губами до скроні.

Тільки під ранок, на світанку, ми нарешті заснули разом. У моїй кімнаті нічого не змінилося, і навіть уявити дивно було, що я так недавно покинула її.

Коли к обіду я прокинулася і насилу привела до ладу припухле від сліз обличчя, внизу, в холі, на мене чекали кілька розкішних скринь явно драххового виробництва.

– Ох, що це? – вигукнула матінка.

– Еллінге, – пробурмотіла я, ні на мить не засумнівавшись, від кого дари.

Сукні, коштовності, різні дрібниці – стільки всього, що я змогла б безбідно прожити кілька життів! Він дбав. І, можливо, прощався. І...

Дивно, тільки моїх власних речей тут не було. Чи, може, я одразу не побачила?

Татуювання, що вночі пригасло, знову розгорілося, засліплюючи, сяючи сумішшю срібла з синім. Невже він зараз там, закриває цей хіррів Розлом, ну чи що потрібно робити з дірками у просторі?

Я з силою закусила губу, щоб знову не розплакатися. Невже він зовсім не захоче бачитися зі мною? Напевно, йому так легше. Але не мені. Не тепер.

Наблизилася до вхідних дверей і на мить завмерла. Раптом виразно зрозуміла, що не зможу вийти з дому. Не уявляю, як дивитимуся знайомим в очі, слухатиму шепіт за спиною. Ніатарі, що повернулася. Не виконала свій обов'язок.

Чим це взагалі обернеться?

– Що таке, дитинко? – мама обійняла мене.

– Я... хотіла побачитися з Айрін, – озвалася. – Напевно, надішлю їй записку, запрошу в гості.

– Звичайно, – кивнула матінка. – Тільки... ти не розповідала б їй нічого.

– Авжеж, – я наблизилася до столика, що стояв біля входу, з папером і пером спеціально для цих цілей.

Наскільки зручніше ті екрани, що в будинках драххів! І чому люди не захотіли переймати їхні технології? Уперті.

Нашвидкуруч написавши, обернулася у пошуках слуг, кого б відправити. І в цей момент задзвонив вхідний дзвін.

Серце затремтіло, застукало, сподіваючись і не вірячи. Невже Еллінге? Прийшов, щоб...

Альм поспішив до дверей. Відчинив відразу, як годиться вдень, без оглядового вікошка.

– Лорде! – зрадів.

У дверях височів Картер – захеканий, наче всю ніч скакав... ну не на драконі ж летів.

– Іві?! – здивовано вигукнув брат, і якось весь одразу розслабився. Втомлено ступив усередину.

– Синку! – тут же кинулася до нього з обіймами матінка. – Ох, треба татуся покликати, – запричитала. – Що ж він так довго на роботі? Хай би додому хоч на обід заїхав. Поруч же. Бетсі, та що ж ти стоїш! Я зараз йому напишу записку, а ти готуй тарілки!

Бетсі побігла до їдальні, матінка до столика з папіром.