Смерть моя, життя моє

ГЛАВА 42

Матінка здійнялася, ледь нахмурилася. Схопилася і кинулася в хол.

Дзвонила не Айрін – її «дзинь» завжди був потрійним, нетерплячим, а найчастіше вона під'їжджала з боку саду, бо будинок Мараків у тому напрямку. І вільно заходила звідти – її знав і Альм, і інші охоронці.

Батько теж рідко коли користувався дверним дзвінком, вважав за краще сам входити, не чекаючи, поки йому відчинять.

Еллінге... ні, я знала, що це не Еллінге.

– Хто там? – нахмурився Картер, відкладаючи прилад. Встав і попрямував до дверей.

Підхоплена загальним настроєм, я теж піднялася і поспішила за ними, машинально поправляючи мітенки, до яких довелося повернутись. Дуже не хотілося, щоб чужі люди бачили, як сяє мій візерунок, і ставили зайві запитання! І вже тим більше, якщо він згасне.

Серце стиснуло тривогою, передчуттям ще до того, як побачила того, хто увійшов. Впізнала в ньому повіреного нашого татуся – він часто приходив до батька у кабінет попрацювати, завжди завіряв папери.

– Пане Брановіте? – кинулась до нього матінка. – Що трапилося? Де Сіам?

Обличчя повіреного було похмурим.

– Будь ласка, пройдіть до кабінету. Пані Мріно, лорде Картере, ні... – він зам'явся, глянувши на мене, – дх’ерра Сольгард?

Я кивнула. Брановіт не став з'ясовувати, що я тут роблю, а попрямував до батьківського кабінету. Витяг із портфеля папку, сам портфель поклав на стіл і розвернувся перед ним.

– Будь ласка, сядьте, пані Мріно, Іві... дх’ерра Ілес.

– Та що сталося? – вигукнула матінка, опустившись на диван.

Я сіла поруч, взявши її за руку, Картер встав трохи попереду, не зводячи погляду з повіреного.

– З глибокою скорботою змушений повідомити, що сьогодні озброєні бунтівники прорвалися до парламенту. Лорд Сіам Орінго був убитий, разом із лордами...

Матінка скрикнула, схопившись за серце.

– Бетсі! Заспокійливі краплі! – покликала я, обернувшись до дверей. Глянула на повіреного, не в змозі стримуватись: – А Еллінге? Він...

– Дх’ер Сольгард передав кілька розпоряджень, але не заїжджав до парламенту. Обіцяв прибути надвечір. Коли все сталося, його намагалися викликати, та він не відповідав.

Я машинально провела рукою по татуюванню. Якби він там був... нічого не сталося б!

– А решта дх'еррів? – Не витримала я.

– На ніч ніхто з них не лишається, – сумно озвався Брановіт. – Схоже, що лордів затримали навмисне, і чи то вночі, чи то з самого ранку, доки пани драххи ще не з'їхалися, спробували захопити документи та матеріали. Зараз уже дх'ерри навели лад, багато лордів отримали поранення. На жаль, не вдалося уникнути втрат. Ваш чоловік та батько бився як герой. Мені... треба зачитати заповіт.

Картер стояв, стиснувши кулаки. Вбігла Бетсі з келихом, простягла матінці, і та, продовжуючи триматися за серце, зробила кілька ковтків.

– Посада лорда та доступ до кабінету відходить вам, лорде Картере Орінго, як і планував ваш батько. На жаль, найближчого року ви не зможете брати участь у голосуваннях, оскільки ще не досягли віку повноліття.

– Батько часто брав мене на роботу, багато чого навчив, – схилив голову Картер. – Я впораюсь.

– Лорд Сіам не сумнівався в цьому, – ледь помітно посміхнувся Брановіт. – Я зі свого боку допоможу вам усім, що в моїх силах. А це, – він дістав із папки різьблений золотий ключ, – батько заповів вам особисто.

– Що це? – здивувався Картер, явно вперше бачачи.

Повірений розвів руками:

– Жодних розпоряджень щодо цього не надходило. Думаю, ви повинні знати чи хоча б здогадуватися.

Брат прийняв ключик, оглянув його з усіх боків.

– Вам, пані Мріно, він заповів довічне утримання. Вас, дх’ерра Сольгард, на жаль, немає в заповіті... як і належить у випадку з ніатаріи.

– Я розумію, – кивнула я.

Ось так. Навіть не побачила його. Не попрощалася!

А він же давно подбав про всіх.

Матінка схилила голову на моє плече, і я міцніше обійняла її. Вона трималася, намагалася не плакати, лише відчайдушно скушувала губи.

– Що зараз у кабінеті батька? – Картер сховав ключик у кишеню. Я так і не зрозуміла, чи збагнув він хоч щось, чи просто хоче спробувати розібратися на місці.

– Будівля парламенту поки що опечатана драххами, – озвався Брановіт. – Якщо бажаєте, я візьму на себе організацію похорону.

– Допомога потрібна? – похмуро поцікавився брат.

– Краще залишайтесь із пані Мріною. Я про все подбаю.

Картер кивнув. Проводив повіреного до дверей.

Прибігла Бетсі, почала метушитися навколо матінки. Повела її нагору, прилягти. Я теж піднялася з нею, а сама все думала... Якби ми прилетіли раніше, Еллінге ж зупинив би заколот? Чи теж був би вдома і нічого не знав?

Бетсі, мабуть, налила матінці не лише заспокійливих, а й снодійних крапель. А може, наша майже безсонна ніч, потрясіння, що навалилися, подіяли. Але пані Мріна прилягла на ліжко, та так і заснула.

Якийсь час я сиділа поруч, тримаючи за руку, слухаючи нерівне дихання, що переривалося схлипами. Не вірилося, в голові не вкладалося, що ніколи більше не побачу татуся. Треба написати тітоньці Саллі... Втім, Брановіт знає, кого необхідно покликати. Він все влаштує.

Бетсі примостилася тут же в кріслі з в'язанням, а я, не в змозі сидіти на місці, спустилася вниз. У сад, де зовсім нещодавно за мене билися Сґер із Краффом.

– Іві, – тихо гукнув брат з альтанки.

Наблизившись, я зайшла до нього.

– Ти зрозумів, що це за ключ?

– Гадаю, від чогось у кабінеті. Як тільки буде можливо, піду туди.

– Чому батько? – пробурмотіла я, підняла на нього погляд. – Адже... вони ж... вони казали про свободу від драххів!

Картер притис мене до себе. Але відповісти не встиг: на доріжці з'явилася фігурка у світлій сукні.

– Іві!

Впізнавши Айрін, я вибігла назустріч, кинулася до неї.

Подруга нервово обійняла мене.

– Іві! Ти тут? Ти не знаєш, де Картер? – здивувала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше