ГЛАВА 43

Зранку прибула тітонька Саллі. Почали з'їжджатися друзі та родичі. Тіло лорда Орінго мали нести від парламенту, де з ним попрощаються товариші по службі, до нас, а після – екіпажами на цвинтар.

Потім звана вечеря, для якої Брановіт зняв зал у ресторані поблизу парламенту. Щоб вмістити всіх, хто хотів віддати останній борг. І заразом щоб ми могли піти, якщо відчуємо себе погано. На відміну від весіль, похорон ніколи не проводили в будинку.

Альм, здається, навіть не відходив від дверей. Матінка зустрічала гостей із сухими очима та міцно стиснутими губами. У темній сукні. Мені свою довелося терміново купувати: в дарах Еллінге не було нічого на цей випадок, та й серед моїх колишніх вбрань теж.

Брат відповідав на співчуття, писав у свою чергу від нашої сім'ї іншим постраждалим.

Я допомагала то матері, то йому, скільки вистачало сил. Матінка дякувала особисто кожному. Іноді до нас приєднувалась пишна тітонька Саллі, але вона так плакала, що ми й самі ледве могли стримуватися.

Черговий «дзинь» навів на думки, що треба просто залишити двері відчиненими і не ганяти туди-сюди. Хоч це й проти пристойності.

Ми вийшли в хол, і моє серце перехопило.

На порозі височів чоловік, якого я впізнала б з мільйона! Широкі плечі, синє волосся. Похмурий, темний погляд.

– Еллінге! – кинулась я до нього і майже відразу потонула в обіймах. Вдихнула запах, за яким, виявляється, до безумства встигла скучити.

– Мені так шкода, Іві... – шепнув Сольгард.

До чого ж хотілося дати волю сльозам! Але поруч були матінка, Картер і тітонька, що ридала без зупину. Я не мусила зірватися.

– Дякую, що прийшли! – наблизилась матінка, навіть стиснула долоню страшного драхха.

– Я не міг не прийти, – відповів Еллінге, дивлячись на мене.

Картер з деяким збентеженням відводив погляд.

Тримаючи мою руку, Сольгард пройшов холом і вітальнею, вітаючись з усіма. Лорди, друзі та товариші по службі татуся шанобливо кланялися, поглядаючи на із дивними виразами обличь.

Але зараз було не до того. Ніхто не дозволяв собі здивованих питань, а мене просто лякала думка, що можу опинитися без цих сильних, надійних, підтримуючих обіймів.

Так само, не розмикаючи рук, ми вийшли до саду. Пішли однією з доріжок.

Еллінге трохи зупинився, торкнувся пальцями моєї сережки-підвіски з сапфіром. Із його подарунків. Посміхнувся.

– Рада, що можу подякувати тобі особисто, – пробурмотіла я.

– Шкода, що за таких обставин, – озвався він.

Схлипнувши, я знову притулилася до його грудей.

– Що там сталося? – шепнула.

– Я був біля Розлому, ніатарі. На жаль, навіть не встиг поговорити з твоїм батьком. З донесень... храмовники на чолі з лордами Мараком та Хаверном намагалися зайняти парламент. Швидше – отримати доступ до інформації, яка не оприлюднюється. Гадаю, вони розраховували, що лорди добровільно віддадуть свої кабінети. Не чекали на опір.

– Але ж лорд Марак... він і так мав доступ до інформації?

– Він був із Нижньої палати, на відміну від твого батька. Вибраний людьми. У Нижній палаті немає доступу до інформації. Тільки у Верхній.

– Ця інформація... має відношення до драххів?

– Звичайно. І до драххів, і до Розлому, і до джерела Прада. І до всієї нашої історії на Ерсе.

– Але чому не зробити її спільним надбанням?

– Іві, – губи Еллінге торкнула крива, гірка посмішка. – Людям не можна давати в руки таку зброю. Захищати Розлом ще й від тих, хто вважає, ніби драххи всіх дурять – надто накладно. Ми намагалися. Приховати було вирішено не лише нами, а й вашими лордами. Можливо, колись щось зміниться. Але зараз краще залишити, як є.

– Як... там... Розлом?

– Поки що справляюся.

Поки. Як мені не подобалося це «поки»!

– Лорд Марак... що з ним буде? Айрін... його дочка – моя подруга.

– Його судитимуть, Іві. Я не можу його відпустити. Як людина, яка входить до парламенту, знає більше простих людей, він скоїв серйозний злочин.

– Разом із тими храмовниками, майстром Фербонном?

Еллінге кивнув:

– Так. Поки ми були в Мабарі... ну і в фортеці, я багато чого встиг дізнатися. Загони відправлені по містах, де помічена активність Хаосу. Якби храмовники не скакали порталами, що зайці, давно усіх відловили б. І не розуміють, що зайві дірки у просторі лише посилюють Розлом!

Зітхнувши, я знову притулилася до сильних грудей. Відчула дотик губ до волосся.

Без нього мені було б важче пережити цей день! Хоча поговорити нам більше не дали.

Сад наповнювався гостями. Згодом процесія екіпажів рушила до парламенту. Еллінге віз мене у своїй машині, і мені було так добре з ним! Так не хотілося думати, що це лише на день. І на цвинтарі я постійно відчувала його руку під своєю, мов непорушну опору.

Біля парламенту прощалися з усіма загиблими. І зал для поминання зняли, як виявилося, теж одразу для всіх. Принесли туди чашу вогню.

Окрім Еллінге, були ще кілька драххів – з тих, хто працюють у парламенті.

Мабуть, це було добре, що нас бачили разом. Хоча, з іншого боку, хибна надія – не найкраще почуття. Адже якщо мені пощастило з чоловіком, то доля інших ніатарі визначена наперед.

Та й якби Еллінге не дав мені цієї відстрочки, якби я так відчайдушно не чинила опір – теж була б зараз там, серед них. Вагітною та приреченою.

Не маючи можливості попрощатися з батьком.

Я не могла не думати про це, але біль втрати все одно перекривав усі думки.

Їсти не хотілося, від одного виду їжі каламутило. Як і матінці, вона теж майже не торкнулася своєї тарілки.

Намісник сидів поруч зі мною за величезним столом, і на якусь шалену мить мені повірилося, що це назавжди. Що ми з ним більше не розлучимося.

А потім тихо відвіз нас з мамою та тітонькою додому. Тільки Картер вважав своїм обов'язком залишитися до кінця.

– Не йди, – пробурмотіла я, і чоловік піднявся зі мною до спальні.