IV

  Як прийшов час вечорниць, то зібралася чимала юрба молоді, але зеленоокого красеня Марія ніяк не могла знайти у тому натовпі.

– Мене шукаєш? – несподівано підійшов Ярослав. – Ходімо прогуляємося до яру.

– Тоді краще у бік лісу, – відказала Марічка, немов її тягнуло туди.

  Ярослав глянув на свій гіпс, згадуючи ту божевільну ніч, але однаково не відмовив своїй нареченій.

– А як воно тебе… Е-е-е… Як руку зламало? – поцікавилася Марічка.

  Закоханий парубок неохоче відповів:

– Сам не зрозумів. Залишився у пам’яті тільки той палаючий погляд, а ще величезні роги, якими мене припняло за руку до дерева. А тоді воно несподівано відпустило.

– То воно не хотіло тебе вбивати?

– Марічко, люба, ти забула, що ми всі зговорилися не згадувати про ту ніч? Чи нам більше немає про що поговорити? Попереду весілля, а я такий щасливий, що ми одружимося, бо вже давно чекав цього часу. Ти ж наймиліша із всіх дівчат, які мені зустрічалися. За твій поцілунок, повір, здатний на будь-який подвиг.

  Останнє сказане було прямим натяком, але тільки Ярослав торкнувся губ своєї нареченої, вона одразу відштовхнула його.

– Чого ж ти, любонько? Вже ж скоро весілля, а ти все не підпускаєш. Хіба  на узліссі тобі мій поцілунок не сподобався? Чи так соромишся?

– Не хочеться.

  Тоді хлопець міцно схопив Марію за плечі й проти волі поцілував, що змусило її пручатися.

  У ту ж мить повітря стало задушливим. Із боку ліса вийшов той самий дух, що був у образі оленя. Всім своїм єством величезна, моторошна та швидка тварина кинулася рогами на Ярослава, змушуючи тікати.

– Біжімо! – крикнув переляканий парубок.

  Та його наречена стояла бліда, не рухаючись, і спостерігала за міфічним створінням. А воно її не чіпало. Коли ж вигнало Ярослава, спокійно до лісу рушило.

  Марічка збагнула, що воно її за ворога не тримало, тому вирішила слідом піти. Так їй серце підказало.

  Тварина повільно ступала у хащі, залишаючи за собою клуб диму, а тоді в якусь мить на місці тварини опинився молодий юнак. Це був той самий зеленоокий красень, що зустрівся їй в лісі минулого разу.

– Для чого йдеш за мною? Я ж можу згубити тебе! Хіба не боїшся? – несподівано запитав він, що аж по нічному лісі пішло відлуння.

– Боюся, – зізналася Марічка.

– Тобі краще йти звідси, поки не натрапила на лісового володаря.

– А правду кажуть, що ти його син?

  Хлопець харизматично розвернувся і підійшов ближче, вивчаючи людську дівчину. Ніколи раніше йому не доводилося зустрічати сміливішої людини. Тоді несподівано схопив її за лікоть і потягнув до села, від чого її серце забилося ще частіше.

– Я бачила, що ти слідкував за мною. Навіщо?

  Та лісовий мешканець нічого не відповів, а тільки вивів дівчину із лісових нетрів до озера, а тоді відпустив.

– Очевидно, в озері зараз небезпечно плавати. Ніч. Поряд жодної душі, – нестямно мовила Марічка.

– Так само небезпечно, як і ходити по нічному лісі, – пояснив юнак.

– Тоді побудь ще трохи, аби зі мною нічого не сталося?

  Марія зняла сукню, немов у якомусь маренні, заходячи до води.

– Для чого ти це робиш?

  Та цього разу дівчина навмисно проігнорувала його запитання. Це змусило красеня зайти до води слідом, підійшовши чоло-в-чоло.

– Мені не можна тут бути, – попередив він.

  Яскраві зелені очі юнака блискотіли навіть у темряві. Він був надзвичайно привабливим, що не дозволяло дівчині відвести погляд.

– Тоді чому ти досі не пішов?

  Лісний мешканець уважно роздивився обличчя дівчини. Далі його руки спокусливо доторкнулися її шиї, а вуста, впиваючись, торкнувся її тремтливих вуст. В мить тіла злилися в щось єдине, чого Марія не відчувала разом із Ярославом. Двоє дорослих людей так захопилися один одним, що дівчина зовсім перестала брати до уваги, що то був не простий хлопець. Вона дозволяла себе хтиво обіймати. А через якийсь незліченний час він відніс її на руках у ліс до якогось будиночка.

  Молоду дівчину більше не лякав ні цей незвичний юнак, ні нічний ліс, ні можливі наслідки. Вона навіть готова була вмерти, аби тільки ця пристрасть не відпускала.