VI

  Пізно вечері Марічка попередила рідних, що залишиться у Дарини, а сама по дорозі звернула до лісу. Не дивлячись ні на що, вона бажала знову зустрітися із лісним юнаком.

– Ти прийшла, – почувся голос серед дерев.

  Марія озирнулася і побачила могутнього оленя із палаючими очима. Поки вона підійшла до нього, він вже перетворився на привабливого парубка.

– Скажи, ти причарував мене? – насмілилася запитати, торкаючись його щоки, яка нічим не відрізнялася від людської.

– Міг би зачарувати. Міг би навіть вбити, але ж не став. Ти – особлива для мене.

  Людська дівчина та лісний дух одночасно з’єдналися в пристрасному поцілунку. Марія готова була повірити всьому, що їй казав зеленоокий. Її серце повністю належало йому. 

– Втім, було нерозважливо прийти до мене, – трохи згодом сказав парубок. – Якби про тебе дізнався мій батько, то…

   Він замовчав, боячись налякати Марію. Дівчина здавалася йому тендітною, хоча й мала сміливість прийти до нього знову.

– Він не дізнається, – наївно відказала дівчина. – А що то був за будиночок у лісі? Давай в ньому заховаємося від усіх.

– Раніше у ньому жив сільський лісничий, а потім його не стало. От ми з батьком й стали хазяйнувати. А тобі краще туди не йти, бо батько часто відпочиває у будиночкові.

– Як скажеш.

  Марічка знову потягнулася до коханого, але він відступив.

 – Все ж… Такі почуття можуть мати наслідки.

  Марія обдумала ці слова, а тоді впевнено відказала:

– Байдуже. Це ж взаємно. А твого батька я не боюся. На все піду, аби ми разом були.

  Почувши таке, юнак міцно схопив людське тіло, поклав у високу траву та п’янко обцілував.

  Обійми під місячним небом продовжувалися всю ніч, аж поки не почало розвиднятися.