VII

  Весь наступний день Марічка, пораючись по дому, згадувала минулу ніч.

– А чи готуєшся до весілля? – інколи запитували через парканчик односельці.

– На все свій час, – розгублено відповідала засватана.

  Сама ж навіть не уявляла, куди подівся закоханий Ярослав. І було від того тільки легше, бо Марія сподівалася, що хлопець таки її зрозумів. Залишалося тільки скасувати весілля. Та коли дівчина сповістила про своє рішення батьків, то ті навіть не взяли до уваги її слова, бо вирішили, що молода перехвилювалася.

  Прибираючи на подвір’ї, Марія помітила, як люди бігли кудись із повними відрами води. І тільки вона вийшла на стежину, щоб розпитати, що ж трапилося, до неї підбігла захекана Дарина.

– Марічко, чому ти досі тут? Хіба не знаєш, що коїться? Поглянь! – показала рукою у бік лісу.

  А над ним вже цілий клуб диму підіймався до неба. Після побаченого навіть повітря стало важче вдихатися.

– Невже це так ліс горить?! – налякано запитала Марічка.

– Це ж твій Ярослав його підпалив! Я сама із вікна бачила, як він біля нього цілий день вештався. Певно, того духа хотів згубити. А я попереджала, що парубок може збожеволіти. Це ще добре, що вогонь до моєї хати не пішов, але ліс швидко розгорається. А ще трохи й стемніє, тому треба усіх селян підіймати, щоб воду носили. І ти не втрачай часу, переговори із своїм засватаним, поки той ще якої біди не влаштував.

– А де ж він зараз?

– Хтозна. Підпалив і втік. Сама його шукай, а мені треба в людей допомоги прохати.

  Марія чимдуж побігла у бік лісу. А коли дібралася туди, то ледь не зомліла. Полум’я зловісно винищувало лісові володіння, залишаючи тільки попіл, який розносив вітер по всьому селу «Тригілки». Про Ярослава дівчина навіть більше не згадала, їй терміново потрібно було побачити свого лісового коханого, але коли кинулася до палаючого лісу, її відтягнули сільські жителі.

  Довгу ніч всім селом гасили пожежу. Марія пруткіше всіх бігала із величезними відрами води, від яких жахливо боліли руки. Коли ж майже не залишилося полум’я, дівчина таки прошмигнула до лісу. Довго вона бігла вперед, оглядаючись, поки їй назустріч не вийшов зеленоокий красень. Юнак мав спустошений вигляд і дивився на неї чужим поглядом.

– Батько дізнався про нас! – голосно повідомив він, залишаючись вдалині. – А ще він надзвичайно розсердився через пожежу, яку влаштував твій наречений.

– Той Ярослав мені чужий, повір. Я кохаю тільки тебе.

– Я – не людина, щоб мене кохати, а дух лісу, син лісовика. Ти ж знала, що ми із різних світів. Здогадувалася, що не зможемо бути разом. Поглянь на згораний ліс – це наслідки наших зустрічей.

  По щоках Марічки потекли сльози. Вона розуміла, що зеленоокий юнак із нею прощався, але не знала, як цьому перешкодити.

– Батько сказав, що б’є тебе, якщо знову шукатимеш зустрічі зі мною. Я прийшов тільки для того, аби попередити тебе про це.

– Тоді приходь до села щоночі, а я буду чекати тебе біля озера. Так ніхто не дізнається про наші зустрічі.

– Ми більше не побачимося! – суворо відповів син лісового володаря. – Ти одружишся із Ярославом, як і мало бути. Станеш вірною дружиною для людського парубка.

– Благаю: не залишай мене… – наостанок прошепотіла нещасна Марічка.

  Та зеленоокий красень в одну мить перетворився на оповитого димом оленя. Його надприродні очі ще раз огледіли дівчину, прощаючись, після чого дух зник поміж високих дерев.

  Тоді Марія знесилено впала на траву і голосно розрюмсалася в долоні.