VIII

  Йшли дні. Кожний із них здавався дівчині гіршим, за минулий. Бідолашна не могла змиритися із тим, що більше не побачить милого. Кожного вечора вона продовжувала приходити до перших лісових дерев, боячись увійти до хащів, і чекала. Вона була впевненою у тому, що лісовий юнак спостерігав за нею, хоча і не показувався.

  Весілля ніхто так і не відмінив, хоча наречена декілька разів наполягала на цьому. Ярослав думав, що налякав лісового духа, а ще сподівався, що після весілля його кохана стане лагіднішою. А лісову пожежу йому пробачили в селі, а через декілька днів ніхто про неї вже й не згадував.

  Коли ж настав день самого весілля, Ярослав викупив свою наречену за всіма традиціями, а тоді блідніла наречена в білій сукні вийшла до нареченого та гостей. Почався обряд благословення. Всі навколо раділи такому святу, і тільки Марії на місці Ярослава постійно ввижався лісовий юнак.

– Любонько, чому така сумна? – тихо запитав Ярослав. – Невже тебе досі ті чари тримають? От побачиш, що щасливою будеш зі мною. Забудеш про ту нечисть, тоді й все життя проживемо разом в радості.

  Та хіба таке життя могло бути для Марічки щасливим? Вона вже покохала іншого, а такі почуття не могли відпустити навіть через роки.

  В якусь мить наречена, не дивлячись на важливий обряд, ступила до воріт. Гості спантеличено спостерігали за вибриком Марічки, і тільки матір наздогнала свою доньку, щоб повернути.

– Не хочу такого життя! – в сльозах пояснила дівчина, а тоді стрімголов побігла в бік лісу.

  Марія втікала від нав’язаного життя так швидко, що декілька разів спіткнулася об весільну сукню. Вона навіть не оглядалася. Діставшись лісу, дівчина побігла до того лісового будиночка, куди юнак її приводив. Важко їй було згадати дорогу, тому вже й заблукала через якийсь час. А коли все ж натрапила на закинутий будинок, який поріс мохом, то голосно крикнула перед дерев’яними дверима, що аж відлуння пішло:

– Я кохаю його!

  Тоді навколо неї здійнявся потужний вітер. Він у будь-яку мить міг відірвати наречену від землі. У вухах нещасної почало несамовито свистіти, до обличчя летіли невеликі частини кори дерев та гілки, що лежали під ногами. Крізь щілинки очей Марія ледь роздивилася якусь істоту, яка вийшла з будинку, а тоді простягнулася довше найвищих дерев.

– Заберіть мене до себе, лісовий володарю! – заблагала дівчина, впавши на коліна без сил. – Бо я ж не зможу без нього!

  Зелений стрімкий потік рушив із рук лісовика у серце дівчини. І зупинився тільки тоді, коли Марія перестала вдихати повітря. Та в останні хвилини вона ще встигла почути голос свого коханого, який несамовито закричав на весь ліс, що кохає її.