Смуги долі

2 Глава

        Софія носилася по квартирі, немов метеор, адже проспала будильник. До початку зміни залишилося тридцять хвилин, а вона навіть ще не вийшла з квартири. В час пік добратися до роботи дуже важко, на все про все потрібно хвилин сорок, а тут таке… «Може таксі викликати?..», - промайнуло в голові, - «А, вийду на вулицю й побачу…»

        Софія залетіла в супермаркет за рекордну швидкість і майже не спізнилась, все таки викликала таксі. Швидко перевдягнулась й начепивши привітну усмішку, зайняла своє робоче місце.

        Покупців було мало, час повільно тягнувся… Під обід ситуація змінилася, адже всі поспішали прикупити щось смачненьке до обіду. «Добре, що завтра вихідна, може хоч трохи висплюсь…», - подумала вона.

- Софіє, тебе головна кличе. Підійшла до неї Галя, яка сьогодні працювала в торговому залі.

    Головна – це їхня начальниця, Жанна Артемівна, п’ятдесятилітня жіночка, надто високої думки про себе та надто низької про своїх підлеглих. Це така людина, з якою краще на відстані товаришувати, ніж сваритися.

- Викликали, Жанно Артемівно? Постукавши у двері, Софія увійшла у маленьке приміщення, яке начальниця гордо іменувала «кабінетом».

- Заходь, Софіє, - сказала головна, - Сідай, тут така справа… Марина захворіла, а замінити її немає ким, - вона пильно глянула на Софію, - Знаю, що ти вже майже відпрацювала свою зміну, але треба щоб ти замінила сьогодні Марину.

   Помітивши невдоволений вираз обличчя Софії, Жанна Артемівна додала:

- За це зможеш взяти собі додатковий відгул.

- Гаразд…, - сумно промовила жінка. Вона вже напланувала собі на сьогодні купу роботи, щоб завтра мати більше часу для відпочинку, але тепер всі її плани коту під хвіст.

- Іди, пообідай, Галя тебе замінить на пів години, - промовила начальниця, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

    У підсобці дівчата мали у своєму розпорядженні  електрочайник та мікрохвильовку, адже по інструкції кожному касиру надавалася перерва десять хвилин, що дві години на каву чи чай.

   Софія запарила собі каву, «робочий варіант», як вона казала, адже вдома завжди варила її у турці, та з’їла салат. Пообідавши, передзвонила дочці й попередила, що залишається на другу зміну й прийде вночі.

   Через додаткову зміну день видався надто довгим та нудним ще й голова розболілась, а на вулиці холодно й знову падає дощ. Вже перед закриттям, на довершення жахливого дня, Софії ще добре потріпав нерви незадоволений клієнт. Чоловік з претензіями напав на неї щодо якості товару.

- А чому ви продаєте ось цю ковбасу? У неї ж завтра закінчується термін придатності! – обурювався він.  

   Софія вдихнула повітря глянула на нього й спокійно сказала:

- Так, строк придатності закінчується завтра, - вона наголосила на останньому слові.

- Правильно, вже завтра! – не вгамовувався він, наголошуючи на кожному слові.

- Наші працівники ретельно перевіряють строк придатності товару і якщо термін виходить, то ми знімаємо цей товар з продажу. - змучено промовила вона. Софія глянула на надокучливого покупця. Високий, підтягнутий, з чорними очима, темне волосся, ледь вкрите сивиною на скронях. «Ну от з вигляду такий красивий, імпозантний мужчина, - подумала вона, - а виявився таким занудою. Дістав уже!»

   Він ще щось намагався сказати, але Софія порушивши правило, що клієнт завжди правий, обірвала його на пів слові:

- Я перепрошую! – ледь не крикнула вона, - Якщо вам не підходить товар, то можете відмовитись від нього або замінити на інший. Справа в тому, що через п’ять хвилин ми зачиняємось і я закриваю касу.

- Я все зрозумів! – обурено кинув чоловік, - Який може бути тут порядок, якщо персонал неввічливий! Заберіть свій прострочений товар! Він кинув злощасну ковбасу на прилавок, і з гордо піднятою головою, вийшов з супермаркету.

   Софія глянула йому в слід й лише закотила очі, - «Ой і як таких павичів ще земля носить…», - подумала вона й взялася перераховувати касу.

    Нарешті вийшла на вулицю після цілого дня проведеного в душному приміщенні. Дощ лив невпинно, але їй було байдуже. Софія накинула на голову капюшон й попрямувала додому. Голова просто розколювалась від болю, а очі пекли від комп’ютера. «Добре, що йти всього сорок хвилин», - подумала вона.

    Справа в тому, що після завершення зміни жінка майже завжди ходила пішки додому. По-перше, вночі вже маршрутки не їздили, по-друге, можна на таксі, але це для неї дороге задоволення, а по-третє, після восьмигодинного сидіння їй хотілось пройтися та і для здоров’я корисно. Звичайно, коли були форс-мажорні ситуації, Софія їздила на таксі, але сьогодні не той випадок. Їй потрібно зекономити гроші на подарунок для чоловіка, адже в нього скоро день народження.

   Дощ продовжував лити, на вулиці тихо та пусто. Софія, задумавшись, не глянула по сторонах, переходила дорогу. Скрегіт гальм вмить рознісся по вулиці. З переляку вона не помітила вибоїну, залиту водою й впала, розпластавшись на мокрому асфальті. Поки Софія намагалась піднятись, двері автомобіля рвучко відчинилися й біля неї з’явилась висока фігура чоловіка. Він подав їй руку, Софія підняла обличчя й зустрілась з чорними очима, що спопеляли її злим поглядом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше