2 Глава

   Дрібні сніжинки повільно падали з неба на землю. Зимове сонце перетворювало усе навкруги на чарівну казку… Дерева та кущі, припорошені снігом, іскрилися й переливалися сяйвом. Від усієї тієї яскравості та білосніжності щипало в очах.

  Софія зайшла в приміщення офісу та затрималась в холі, оскільки після вулиці все здавалось темним. Коли очі звикли до тутешнього освітлення, вона направилась до ліфту.

- Софіє, зачекай! – крикнув Рустем.

 - О! Привіт!

- Ти хотіла подивитись на комплекс, а я туди зараз їду. Складеш мені компанію?

- Звичайно! – зраділа Софія.

  Вони виїхали на шосе, що вело за місто. Рустем на заправці купив для них каву та круасани.

- Тримай. Чоловік подав їй паперовий стаканчик. – Знаю, що не така, як у «Фірузі», але, не маючи кращого, обходимось тим, що є.

- Дякую, кава якраз доречно, бо вдома не встигла випити.

- О, то я тебе ось так зірвав, ти ще й не снідала, мабуть?

- Ні, - знизала плечима Софія.

- Тоді з мене обід, - усміхнувся Рустем.

  Вони під’їхали до обгородженої території. Рустем вийшов з машини й відчинив замок на брамі. Позашляховик в’їхав на досить велику територію.

   Деякі роботи він розпочав ще на початку осені, тому фундамент вже був залитий та чекав весни.

- Ого! – захоплено промовила Софія, - В реальності це виглядає зовсім по іншому, ніж на папері. Вона оглянула все навколо, просто за огорожею простягався густий сосновий ліс. – Яка ж тут краса! – вона обернулась до Рустема, - А коли побудуємо комплекс, то взагалі буде казка!

- Так, впевнений, так і буде, - промовив він.

- Покажеш мені де, що  має бути?

   Він подав їй руку й допоміг вибратись на високий фундамент. Вони ходили по бетонних доріжках й Рустем розповідав, що де і як він планує робити. Це має бути двоповерхове приміщення. На першому поверсі планувалась рецепція та ресторан, а на другому  - десять двох та трьохмісних номерів. Ресторан розраховувався на п’ятдесят-сімдесят чоловік, тому підходив для проведення різних святкувань. Усе має бути компактно та затишно.

- Гарно! – усміхнулась Софія, слухаючи Рустема, - А ти вже придумав назву?

- Ще ні…, - він пильно глянув на неї, - але коли придумаю, то тобі скажу першій.

    Поки вони усе розглядали, час пройшов швидко. Дрібні сніжинки перетворилися на густий снігопад, важкі хмари закрили сонце й вмить стало темно.

- Ой, щось мені не подобається ця погода, - стрепенулася Софія, обійнявши себе за плечі, адже на додачу до снігу зірвався сильний вітер.

- Ходімо швидко в машину, - промовив Рустем й допоміг їй дійти до авто через кучугури снігу. - Треба поспішати, щоб часом не занесло дорогу.

     Вони сіли й Рустем почав заводити машину, але все було марно.

- Не заводиться! Це ж, що таке! – він швидко вийшов з авто і заглянув під капот. Софія не бачила, що там відбувається, але неприємне тремтіння охопило її. Рустем прововтузився біля машини десь пів години і все ж таки йому вдалося її завести.

- Ну, нарешті! – полегшено промовив він, - Тепер би якось виїхати звідси…

   Усе навкруги вкривала пелена снігу, що не переставав падати. З тяжкою бідою виїхали на шосе. Пориви вітру перевівали дорогу снігом, тому видимість була просто нульова, але вони помалу просувалися.

     Поки добралися до міста, настала ніч. В місті ситуація з погодою виявилась менш катастрофічною, адже тут так не мело, як на відкритій трасі та й ліхтарі, що освічували вулиці, дарували затишок і спокій.

- Ну ось і доїхали… - ледь усміхнувся Рустем.

- Добре, що без пригод, - промовила Софія.

- Я обіцяв завести тебе на обід, а тут вже вечеряти пора, - сказав чоловік, - Складеш мені компанію?

- Та ні, вже надто пізно. Можливо, колись іншим разом… Телефон Софії розрядився, тому вона хвилювалася за своїх домашніх.

- Гаразд, - сумно промовив Рустем, - Я тебе підвезу.

    Софія попрощалася з начальником і зайшла у під’їзд. Вона увійшла в квартиру й відразу опинилася під прицілом розлючених очей Олега.

- І де тебе носить? – гаркнув він.

- Я була у справах за містом, - спокійно промовила вона.

- І що ж то за справи такі? Чому телефон вимкнула?

- Справи робочі, телефон розрядився. Тон поміняй, будь ласка.

    Софія перевзулася й попрямувала у ванну мити руки. Вона була спокійна, мов удав, можливо через втому, а може через те, що майже нічого не їла цілий день, або ж просто через байдужість…

- Ти мені так і не відповіла, що за справи такі? – не заспокоювався Олег, стоячи в дверях ванної кімнати й спопеляючи Софію ображеним поглядом.

- Їздила оглянути об’єкт, над яким працюю. Почав падати сніг, машина довго не могла завестись, дорогу замело і важко було їхати. – Софія витерла насухо руки й протиснувшись між чоловіком і дверима, додала, - А зараз я йду їсти, цілий день нічого не їла.