2 Глава

    Сніг сірими кучугурами лежав на узбіччі… Люди поспішали на роботу і переступали брудні калюжі. До справжнього тепла було ще так далеко, але в повітрі вже пахло весною. Сьогодні сьоме березня, тому уся жіноча половина країни перебувала у якійсь особливій святковій атмосфері, оскільки на роботі на них чекали квіти та привітання.

    Софія швидко увійшла в фойє й ледь не збила з ніг Віку.

- О, добре, що ти вже є, - промовила дівчина, - всі вже зібрались у конференц-залі. Швидше ходімо! – вона взяла Софію за руку й потягла до ліфту.

- А що трапилось? – на ходу запитала Софія.

- Як, що? – здивовано поглянула на неї Віка, - хлопці нас вітати будуть!

- А-а-а…

   У конференц-залі зібрався увесь робочий колектив на чолі з директором. Після вступного слова Рустема, чоловіки вручили жінкам подарунки та букетики кольорових тюльпанів.

- А зараз пропоную переміститися в наше улюблене кафе і там продовжити святкування, - промовив - Рустем, - Як вам така ідея?

- Так! – закричали усі.

   Добиралися у «Фірузу» на двох машинах. Там на них вже чекав сервірований стіл, грала легка музика та панувала незмінна затишна атмосфера.

   Софія зайшла у коридорчик перед вбиральнею, хотіла підправити макіяж, та так і завмерла… Біля великого дзеркала крутились Віка та Леся і розмовляли про Рустема. Дівчата навіть не здогадувались, що вже не самі.

- Який же класний наш шеф! – захоплено промовила Леся, - Влаштував для нас справжнє свято!

- Так, такий гарний та імпозантний мужчина і один, аж прикро… Була б я не одружена, то б сама з ним закрутила роман, - усміхнулась Віка.

- Ага, та тільки чи він би тебе помітив? Він же окрім Софії нікого не бачить, - закотила очі Леся.

- Так, ти права… Але і вона молодець, справжній кремінь, вдає, що не помічає його особливої уваги.

- Так одружена ж, що тут поробиш?..

  Софія не стала більше слухати, вона тихо вийшла і попрямувала в сторону «зимового саду». Це майже повністю скляне приміщення збудували наприкінці осені. Увійти туди можна було з середини кафе, оскільки воно примикало до нього. В середині скляного залу все було обставлене живими рослинами у велетенських вазонах.  Між карликовими деревами та декоративними рослинами стояли столики з плетеними кріслами. У одному з таких крісел і розмістилася Софія. Перший шок пройшов і їй потрібно було переосмислити почуте. Вона не могла повірити, що Рустем має до неї якісь почуття, більші ніж дружба чи просто симпатія, адже не давала йому для цього ніякого приводу. Звичайно, помічала його погляди, посмішки та все сприймала жартома і ніколи не надавала серйозного значення. Навіщо їй це… Можливо, дівчата просто собі все вигадали? Ні, не буде вона про це навіть думати… Добре, що хоч ніхто не знає, що вона подала на розлучення, а то вже б приписали їй роман. Маячня якась, а з іншого боку, як вона тепер буде дивитись Рустему у вічі після всього, про що дізналася… Навіщо, ну навіщо вона це почула? Тепер це буде мучити її, ставити у незручне становище… Що ж робити? Як себе поводити? Але ж Рустем жодного разу не натякнув про щось… От і вона не буде зважати на розмови… Буде поводитись, як і раніше…

   Софія повільно видихнула, встала, розпрямила плечі та з незворушним виглядом попрямувала в зал.

- Ну, нарешті! – промовила Віра Іванівна, - Софіє, де тебе носить? Ми вже всі обшукалися  тебе!

    Решту дня пройшов цікаво та весело. Софія намагалася поводитись невимушено, неначе нічого не сталося. Вона спостерігала за Рустемом, але не помітила нічого, що б вказало на якесь особливе ставлення до неї. Навіть коли танцювали разом, чоловік не проявляв ніяких вільностей, тому Софія заспокоїлась, адже тепер вважала підслухану розмову, простими плітками.

   Та на підсвідомості якась нав’язлива думка постійно тривожила її… Вона зовсім по-іншому тепер дивилася на свого шефа. Раніше Софія взагалі не звертала увагу на чужих чоловіків, оскільки була одруженою і це для неї було табу, але тепер… Тепер вона майже вільна жінка, тому чому б не роздивитись довкола? А підслухана розмова дівчат дала до цього поштовх. Спочатку це шокувало її, а потім вона поглянула на деякі речі зовсім іншими очима. От і почала нишком спостерігати за Рустемом, за його мімікою, жестами, усмішкою, манерою розмовляти та поводити себе. Софія зловила себе на думці, що їй подобається в ньому все. Вона пригадала його підтримку та допомогу, їхні осінні розмови на терасі за горнятком смачного лате… «Дивно, - подумала, - чому я раніше цього не помічала?» Софія знову глянула на нього: красивий, харизматичний, а головне надійний… В цей момент він підвів очі і їхні погляди зустрілися, в цю коротку мить вона помітила в них дивний блиск пристрасті, чи захоплення… «Можливо це мені здалося, - переконала себе, і опустила очі, - Та, що б це не було, але так приємно…» Ледь помітна посмішка засяяла на її вустах, вона вже так давно не відчувала на собі таких палких поглядів, а можливо не хотіла їх помічати…

   Ввечері всі почали розходитись по домівках, Рустем запропонував Софії підвести, адже залишив тут своє авто ще з самого ранку. Дорогою додому він запитав:

- Як справи з твоїм розлученням?

- Помалу, можливо до середини  квітня нас розлучать…

- А що чоловік? Він не проти? – поцікавився він.