3 Глава

    Софія йшла з чергового судового засідання. Знервована, розбита, спустошена. Цього разу Олег зволив явитися в суд власною персоною, а після закінчення засідання напосів на неї, щоб вона сплатила йому гроші за половину квартири. Його мотивацією було те, що і йому потрібно десь жити.

- А що, знімати люкс номери тепер вже дорого? – в’їдливо запитала Софія.

    Чоловік вмить змінився з лиця, очі забігали, він не сподівався, що вона знає про його походеньки. Кращий захист – це напад, тому Олег швидко опанував себе та підійшовши до Софії впритул, сталевим голосом промовив:

- Це не твоє діло! Замовкни! Чоловік міцно схопив її за руку, - Ти мене зрозуміла?

- Звичайно, не моє, - спокійно сказала вона, - тому, де ти будеш жити, мені абсолютно байдуже, - Софія спопеляюче глянула на нього, - Руку відпусти!

     Їй було боляче, не фізично, боліла душа… Стільки років прожити з людиною і лише тепер зрозуміти, яка ж він погань… Гіркі сльози котилися по щоках. На вулиці падав дощ, а вона йшла, навіть не помічаючи цього. Біля неї на великій швидкості промчав автомобіль, обляпавши її світле пальто багнюкою. «Ну от, ще цього мені не вистарчало! – подумала вона, і ще більше засмутилась, - Що ж це за день сьогодні такий?»

     Софія продовжувала повільно йти, занурена в свої невеселі думки, тому не відразу почула, як її хтось гукає:

- Софіє! Софіє!

     Жінка оглянулась і помітила Рустема, який вийшов з машини та йшов їй на зустріч.

- Софіє, що трапилось? В його погляді та словах було стільки ніжності і тепла, що вже від цього їй стало приємно та затишно. - Ти з суду йдеш?

- Так, - швидко витираючи сльози, промовила вона.

- Сідай, я тебе підвезу… Ти додому?

- Ні, на роботу, мені потрібно дещо доробити… «Вдома я буду постійно думати про це розлучення, а так хоч відволічуся на корисну справу», - подумала вона.

- Зрозуміло, - уважно глянув на неї Рустем, немов прочитавши її думки, - Гаразд, але спершу заїдемо ще до мене, мені потрібно забрати деякі документи, заодно може якось твоє пальто почистимо.

    Рустем ще коли їхав, то побачив, як якийсь дурень, їдучи на всіх швидкостях, заляпав з калюжі якусь жінку. Під’їхавши ближче, він зрозумів, що це Софія. Вона була якась відчужена, сумна та самотня. Йшла, не звертаючи увагу на дощ, що лив з неба… Коли він помітив, що вона плаче, то ледь втримався, щоб не кинутись до неї, не обійняти, не поцілувати. Так хотілось захистити її від усього цього, забрати її біль, розрадити, стати її підтримкою та опорою, щоб більше ніколи не плакала, а щаслива усмішка сяяла на обличчі.

    Рустем крадькома глянув на неї: червоні від сліз очі, розмазаний макіяж, а погляд такий далекий та задуманий.

- Все буде добре, Софіє… Просто потрібно пережити цю чорну смугу життя, - намагався підбадьорити її Рустем.

- Знаю, - зітхнула вона.

   Коли увійшли в його квартиру, то Софія пішла у ванну чистити пальто, а Рустем - на кухню заварювати каву. Він всипав у турку дві повних з вершком чайних ложки кави, додав щіпку кориці та ванілі. Приємний кавово-прянний аромат наповнив кухню.

- М-м-м, як смачно пахне, - промовила Софія. Вона привели в порядок не лише пальто, але й себе: поправила зачіску та макіяж, впорядкувала думки і настрій її значно покращився.

- Сідай, кава якраз готова. Рустем поставив на стіл два горнятка ароматного напою та вазочку з цукерками. - Може щось приготувати ситніше, ти не голодна?

- Ні-ні, - усміхнулась вона, їй була надзвичайно приємною його увага.

     Софія пила ароматну каву та пригадувала, як вони сиділи на терасі кафе «Феруза». Тоді здавалось все так просто, легко… Життя йшло своєю чередою… А можливо, і дійсно їй лише так здавалось? Можливо вона просто хотіла вірити в це? А як же було насправді? На той час вона працювала в ненависному супермаркеті, пізніми ночами добиралась додому, та, що вже правду таїти, з Олегом вже тоді все не ладналося. Тому, все йшло до того, що сталося… Отже, виходить все її життя  повне брехні, зради та байдужості, якийсь фарс… Але ж не все так було, вони ж спершу були щасливі… Софія намагалася пригадати той момент, коли все змінилося, коли їхній шлюб дав тріщину та їй ніяк це не вдавалося. Виходить, що щастя її тривало недовго, а може Олег ніколи і не кохав її по справжньому? Ця думка вразила її в саме серце. Софії стало так сумно та боляче… Стало шкода Ніку, яка у свої чотирнадцять років втратила можливість мати повноцінну сім’ю та опинилася перед таким важким випробуванням. Шкода себе і тих років, які вже ніколи не повернути. Шкода, що в її житті усе так склалося і вже немає вороття назад…

    Одинока сльоза скотилася по її щоці. Для Рустема, який крадькома спостерігав за нею, це стало останньою краплиною чаші його терпіння, точкою неповернення… Він миттю опинився біля Софії, ривком притягнув її до себе і вп’явся в її губи палким поцілунком. Все… Усі грані стерті, бар’єри й перепони зруйновані. Шляху назад немає…

    Софія не зрозуміла, що відбувається, але їй сподобались відчуття, які немов хвилею накрили її з головою. Вже давно вона не відчувала таких сильних емоцій, нестримної пристрасті та бажання. Та чи відчувала взагалі?..

     Рустем не міг насититись нею, цілував губи, шию, залишаючи палкі сліди. Коли зрозумів, що Софія відповідає йому з такою ж жагучою пристрастю, то немов збожеволів від бажання. Одяг сковував рухи, а їм хотілось торкатися одне одного, відчувати на дотик шкіру та вигини тіла, тому весь одяг в лічені секунди розлетівся по кухні… Вони не думали ні про що, окрім рук, що пестили їхні тіла, губ, що цілували солодкі вуста… Вони не думали, а насолоджувались пристрастю та відчуттями, що переповнювали їх до краю…