2 Глава

  Ще з самого ранку небо затягнулося сірими хмарами, а за деякий час усе потемніло та полив дощ. Сильний, рясний, холодний… Вітер нещадно терзав гілля дерев… Осінь… Холодна, сумна, дощова…

  «Погода відповідає моєму настрою», - подумала Софія, одягаючи шапку.

- Ви вже готові? Їдемо? – запитав Рустем.

- Так… - сумно промовила Ніка.

   Вони спустилися на автостоянку та сіли в машину. Рустем виїхав на шосе, дощ нещадно лив, щітки не встигали стирати потоки води з лобового скла.

- Ну і погодка! – невдоволено похитав головою Рустем. – Добре, що хоч не далеко їхати. 

 Коли зайшли в аеропорт, то вже оголосили реєстрацію на рейс. Ніка підбігла до Лариси та кинулась їй на шию.

- Як же я тепер буду без тебе, Ларо? – плакала дівчина. – Я вже сумую…

- Я теж буду сумувати за тобою, сонечко… - шморгала носом Лариса, витираючи сльози і усміхнулась. – Прилетиш влітку до нас в гості?

- Звичайно!   - зраділа Ніка. – Буде класно!

 Софія також з сльозами на очах обійняла подругу. Орест Іванович попрощався з дочкою ще вдома. Вона не хотіла, щоб він їхав в аеропорт у таку погоду та і довгі прощання не добре можуть відобразитись на його здоров’ї.

 Вже майже в останню хвилину прибіг Олег. Чоловік був сам, без Уляни. Брат міцно обійняв сестру, побажав щастя і просив хоч інколи телефонувати. 

 В таких розчулених почуттях Лариса та Данило піднялися в небо, покидаючи Україну.

  Рустем вийшов швидше з приміщення, щоб підігнати машину ближче до виходу, адже дощ продовжував падати. Вже на виході з аеропорту Олег наздогнав Ніку та Софію.

- Зачекайте! – вигукнув він, підходячи до них. – Я хочу провідати батька, Ніко, може поїдеш зі мною?

  Дівчина глянула на матір, та усміхнулась і кивнула погоджуючись.

- Гаразд, тату. З радістю відвідаю дідуся! – вона взяла Олега за руку й вони попрямували до Олегового авто.  На прощання Олег пообіцяв Софії, що поверне Ніку додому ввечері.

 Софія дивилась їм в слід та думала про те, як усе змінилося. З моменту їхнього розлучення пройшло лише пів року, а таке враження, що минули десятиліття. Їй здавалось, що прожиті з Олегом роки були, немов з іншого життя. Вони стали зовсім чужі… Якщо вникнути в цю ситуацію, то робиться страшно… Ось одружуєшся, живеш з людиною, з’являються діти  і все здається таким правильно-істинним та незмінним. А тут раз, немов хтось клацнув пальцями, пелена впала  з очей і все… Ти розумієш, що все не таке вже й ідеальне та правильне і життя твоє зовсім не таке, про яке мріялося… Клац, і вже не можеш змовчати, коли болить. Клац, і вже не хочеш терпіти, коли щось не подобається. Клац, і вже відчуваєш порожнечу в стосунках. Клац, і вже кожен живе своїм життям…

 Софія усміхнулась та присмак гіркоти все ж залишився. Вона вийшла з приміщення, авто вже чекало на неї.

- Ніка поїхала з Олегом? – запитав Рустем.

- Так, поїдуть провідати Ореста Івановича.

- Все добре? – поцікавився чоловік, помітивши, що Софія сумна.

- Так… Просто розхвилювалась через виліт Лариси, – усміхнулась жінка.

    Як і обіцяв, Олег привіз Ніку додому ввечері. Дівчина зайшла в квартиру з думкою про серйозну розмову. Рустем та Софія пили на кухні чай з печивом. Ніка приєдналася до них.

- Як там дідусь? – запитав Рустем.

- Сумує, що залишився один… Ніка глянула на Софію, зібралась  з думками та продовжила. – Власне… Дідусь мені дещо запропонував…

- Що саме? – зацікавлено глянула на доньку Софія.   Дорогою додому, Ніка роздумувала над пропозиціє дідуся. Вона не знала, як це сприйме мама, але тягти не було куди, тому дівчина все розповіла. Справа в тому, що Орест Іванович дуже просив онуку переїхати до нього. Старенький не уявляв собі, як тепер буде жити сам у великому будинку. Він би міг покликати до себе Олега, але враховуючи жахливий характер Уляни – це не мажливо.

 Софія навіть не знала, як реагувати на цю пропозицію та що відповісти доньці. З одного боку вона розуміла свекра, адже страшно залишатися самому на схилі років, а  з іншого – їй не хотілося відпускати Ніку, адже вона її маленька донечка, як вона без неї? В справу втрутився Рустем.

- Ніко, а ти сама, що думаєш з цього приводу?

- Я б пожила там… Але не знаю… - вона глянула на схвильовану матір. – Я не хочу нікого образити, тому вчиню, як скаже мама.

- Доню, ти вже доросла, і якщо дійсно хочеш жити в дідуся, то я не заперечую. Софія намагалась говорити так, щоб не було помітно, як тремтить її голос. – Просто будинок дідуся далеко, майже на виїзді з міста…

- Нічого, я вже порахувала, що добиратись до школи потрібно буде на сорок хвилин довше ніж від нашої квартири, от і все, – усміхнулась Ніка.

- То ти вже все обдумала, хитрунко! – розсміялась Софія та жартома додала. – Невже тобі так погано тут живеться?

- Мамо! – обурилась Ніка. – Звичайно, що ні! Мені дідуся шкода…

 Вероніка можливо б і не погодилась на цю пропозицію, але її серце розтопили дідусеві очі, сповнені надії та благання. Тато також дуже сподівався на те, що Ніка житиме в дідуся. Йому би було спокійніше, адже донька наглядала та подбала б за його батьком. Ще однією причиною щоб переїхати було те, що живучи у дідуся, Вероніка частіше бачитиметься з татом і ця ідея подобалась обом.