Сім'я у борг

Розділ 47

Спираюся о стіну, ноги не тримають. Уявляю обличчя дитини, як він хоче порадувати мою донечку, не підозрюючи, що вручає їй отруту. Жорстокість гнид переходить немислимі межі. Використовувати дитину, настільки цинічно, безсердечно – це вище за моє розуміння. Навіть будучи миролюбною людиною, у мене руки сверблять придушити тих гнид.

- Дивно, вони не боялися, що Андрійко її з'їсть?

– Він не їсть шоколад, у нього алергія, – Стас блідий як стіна.

Ситуація справді патова. Ми це розуміємо. Але ніхто поки що не озвучив.

- Це не стороння людина, вона знає, надто багато особистої інформації і вона була у будинок… неодноразово, - від цього страх із новою силою поширюється по тілу. А слова даються з великими труднощами, надто багато емоцій, надто багато отрути.

- Охоронець зник. Я почав пошуки, але він, як у воду канув, - Стас протяжно зітхає і спирається об стіну поряд зі мною. - У мене практично немає нових людей у ​​будинку. А охорона працювала ще на мого батька.

- Значить, до нього знайшли підхід, - заплющу очі. – Перевір Славу. Не дає мені спокою думка, що то вона.

Наші слова звучать стомлено, всі переживання скупчуються в душі, отруюють нас зсередини, подібно до тої гидоти, що підсипали моїй дочці. Але ми не даємо виходу емоціям. Кожен проживає свій біль окремо, вариться у власному пекельному казані.

Мені здається, цей кошмар ніколи не скінчиться. Я б могла сказати, що все почалося зі знайомства зі Стасом, але, на жаль, коріння цих хитросплетінь сягає у минуле. Звідти тягнеться гнилий слід. І хоч би як я намагалася відігнати здогади, але в мене стійке відчуття, що я маю пряме відношення до цієї сім'ї. Якщо я й зробила по молодості якусь дурість, як варіант із одруженим Костянтином, то зараз мені аукається. Так аукається, що завити хочеться.

У мене немає сил та бажання в чомусь звинувачувати Стаса. Чудово розумію, що навіть залишись Ганночка вдома, від отруєння її б це не врятувало. Ворог десь зовсім поруч… можливо у будинку. Мені залишається тільки дякувати вищим силам, що дочка йде на поправку.

Мені страшно, я дико втомилася. Переживання витягли з мене всі соки.

- Перевірю. Робота ведеться, Олено… - він хоче ще щось додати, але повернувши голову, осікається. Несказані слова повисають у повітрі гіркою хмарою.

Хочеться провести по його щоці, обійняти, заритись носом у шию, вдихнути його аромат, і хоч трохи заспокоїтися.

- Я піду до дочки, - махаю йому рукою і йду до палати, доки не здійснила задумане. Я в такому стані, що цілком можу дати слабину. Мені самій дуже важко, але й підтримка Стаса не варіант. Ми під одним дахом – це утопія. Пора прийняти цей факт і готуватися до життя без нього... без Андрійка... До крові закушую губу, на очах сльози, як боляче, ніби без наркозу душу собі вириваю.

Ганночка все ще спить. Стискаю руку дочки, а думки все не дають спокою. Хочеться, щоб увійшов слідом, просто обійняв. Але тут тільки моя вина, я дозволила собі припустити… подумати… що можливо… ми… І ось тепер через це «Ми» пожинаю плоди.

Залишок дня та ніч провела поряд із дочкою. Коли дитина спала, дозволяла сльозам литися по щоках. Коли прокидалася, я посміхалася і розповідала їй, що все буде гаразд. Вона в мене боєць, не скаржилася, слухняно їла, приймала ліки. Тільки все питала, коли ми повернемося до Стаса та Андрійка… про батька вона так і не згадувала.

І все-таки я нашкодила своїй дитині, сама того не бажаючи. Вона надто прив'язалася до них, як і я. Тяжко нам доведеться з нею. Ще й почуття провини, що я наразила її на ризик, не відреагувала належним чином на погрози, не відпускає.

Ще одна безсонна ніч дається взнаки. Вранці почуваюся як зомбі. Вирішую випити кави. Виходжу з палати та спускаюся до автомата. І могла ж поспати, донечка спокійно сопіла на ліжечку. Але ж ні, думки як ураган кружляють у голові і не дають спокою.

- О, яка зустріч! Привіт, Олено, - цей голос... впізнаю його з першого звуку.

- Добрий день! - повільно обертаюся, страх паралізує, - Костянтин.

Сталеві очі чіпко впиваються в мене. Тримають.

- Як донька? - він усміхається тільки губами. Стоїть дуже близько. Мені не вистачає повітря.

- Що ви тут робите? - Не впізнаю власний охриплий, зляканий голос.

- Приятеля прийшов відвідати. А тут Олена Прекрасна, і очей від краси не відірвати, - його слова, як примара з минулого тримають мене за горло.

«Олена Прекрасна»… це прізвисько мені знайоме. Воно вибиває грунт з-під ніг. Руки тремтять, не вдається втримати стаканчик з кавою, і він падає до моїх ніг, розтікається коричневою калюжею, я дивлюся на неї, і навіть там бачу відображення його очей, які пропалюють мене холодною сталлю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше