Розділ 90

Перша емоція – радість. У мене ніби виростають крила, і я літаю у хмарах. У моєму животі росте диво. Всі проблеми та тривоги перетворюються на пил під ногами. Ще одна дитина від Стаса. Від коханого чоловіка.

Чи я могла сподіватися на такий подарунок долі? Однозначно ні. Я сміюся, голосно, нітрохи не соромлячись присутніх. Я п'ю своє щастя жадібними ковтками.

Прикладаю руки до живота, заплющую очі, прислухаюся до відчуттів. Мені здається, я відчуваю свою дитину. Теплу енергію, що циркулює по тілу.

- Неймовірна новина, - киваю лікарю та охоронцю.

- А як Станіслав Юрійович зрадіє, - чоловік дістає мобільний. Мабуть, збирається дзвонити шефу.

- Ні! Стій! Денисе! – разом із радістю зароджуються і перші паростки тривоги. - Поки що не треба! Будь ласка! Я потім сама… не зараз… – запинаюся, слова даються важко.

- Але ж така новина ... - бурмоче розгублено.

- Мені треба самій звикнути, - намагаюся пом'якшити ситуацію, посміхаюся.

- І перестати морити себе голодом, - каже лікар, дивиться на мене з-під густих брів.

- Звичайно, - киваю.

- Кілька днів побудете тут. Догляну за вами, – каже суворо, але вгадуються теплі нотки.

- Побуду. Тільки, Денисе, Стасу не повідомляй. Нехай думає, що я з дітьми.

Я проти брехні. Але зараз не найкращий час розповідати йому таку новину. А якщо він дізнається про лікарню, почнуться розпитування, то правда спливе.

Не хочу його підштовхувати. Не хочу, щоб почував себе зобов'язаним. Настане час, і я йому скажу. І неодмінно дам зрозуміти, що він вільний.

Знаю, Стас не покине дитину, допомагатиме їй. Він найкращий батько. І цього в нього не відібрати. Але насильно в серце не пролізеш.

Хай усе йде, як йде. Нехай розбереться зі своїм життям. А я дякую долі, що дала мені сили зрозуміти сенс життя, визначитися. Я буду щаслива з дітьми. У нас все буде добре.

Вагітність вселила в мене оптимізм. Дала зрозуміти, що світ клином не зійшлося на Стасі. Плід мого божевільного кохання росте в моєму животі. У мене є Ганночка та Андрійко, який теж став мені безмежно дорогий. Доля щедра до мене.

Я залишаюся у лікарні на три дні. Зоя із Денисом привозять мені дітей. Ми їх заспокоюємо, що зі мною все гаразд. Я читаю їм казки, сміюся і на душі стає легко. Вагітність справді змінює. А якщо згадати, в яких умовах проходила моя перша, то зараз удача безперечно на моїй стороні.

- Мамо, одужуй, - каже Андрійко і обіймає мене на прощання.

А у мене з очей сльози, притискаю дитину до себе. Не вірю. Це найкращий подарунок! Я на таке й розраховувати не могла.

- Дякую, синку, - шепочу. - Мама вже скоро буде з вами.

Ніч минає без сну. Все згадую слова малюка. Я вже давно вважаю його своїм сином. Просто боялася озвучити це подумки. Емоцій так багато, що не можу впоратися з ними. Треба хоч трохи відпочити, завтра виписка.

З ранку я планувала, що мене швидко відпустять. Але чомусь виписка затягується. То не прийшли аналізи, то лікар десь затримується. Ще й Стас не подзвонив.

А такого не було жодного разу. Він завжди дзвонить вранці та ввечері. Не дозволяю собі набирати його номер. Нема чого нав'язуватися.

Ми спілкувалися з ним, весь час, поки я була в лікарні. Мені доводилося брехати, від цього зростало почуття незручності у наших розмовах. Треба йому зізнатися. Брехня – це завжди шкода.

У другій половині дня мене відпускають. Денис привіз мені білий сарафан. Як на мене, дивний вибір. Втім, не має значення. Головне - зовсім скоро я буду з дітьми.

У машині охоронець дивиться на мене дивно, таємниче посміхається. Ховає погляд. Що відбувається?

- Діти не вдома. Я вас проведу, - бере мене за руку і буквально тягне до пляжу.

- Я хотіла зайти додому.

– Потім. Вони на вас чекають, - либа до вух.

Хочу заперечити, але моя щелепа відвисає до підлоги. Протираю очі, але міраж не зникає. Це не може бути правдою!

Посеред пляжу стоїть арка, увита білими орхідеями. До неї веде дорога із пелюсток троянд. Шум хвиль, легкий вітер, і Стас у світлому костюмі посеред цього божевілля. Дивиться на мене, в руках стискає букет квітів. Нереально чарівна картинка. Не вірю. Я сплю? В мене галюцинації?

- Олено Віталіївно, сміливіше, - підштовхує мене охоронець.

І я роблю крок, потім ще один. Іду пелюстками троянд до Стаса. Чекаю, коли міраж зникне. Але він стає все чіткішим, яскравішим.

Стас іде мені назустріч. Моє серце б'ється десь у горлі. Руки тремтять, ноги ватяні.

- Оленко, - він опускається на одне коліно переді мною. Бере мою руку. Треться об неї щокою, потім цілує кожен палець.

- Що ти тут робиш? - хриплю, ледве вимовляю слова.

- Виходь за мене, - дістає коробочку у формі серця, а там кільце, промені сонця падають на камінь, сяйво засліплює. А я бачу лише його очі. Найрідніші, найулюбленіші, єдині.

Роблю глибокий вдих і просочуюсь його запахом. Я дихаю ним. Відчуваю своє кохання в кожній клітині тіла. Неймовірно чарівне почуття. І тільки тому…

- Пробач, Стасе, але я не вийду за тебе, - проводжу рукою по його щоці.

Розвертаюсь і стрімголов біжу геть.