Сім'я у подарунок

Глава 3

Чомусь очікував, що вона відмовиться. Знову подякує за увагу й допомогу, скаже, що їй час піти й вийде з мого автомобіля, знявши з мене будь-яку відповідальність за її долю. Спробу я зробив. Хіба цього не достатньо?

Вона мене здивувала. Навіть не тим, що не пішла. Вона розповіла все. Сухо і чітко по справі. Пояснила, чому не може повернутися до чоловіка, з яким жила. З’ясував, що він знайшов іншу, а з нинішньою дружиною вирішив розібратися швидко й кардинально. Ще і гроші з собою прихопив! Не свої, до речі, а дитини. Ось ніколи таких мужиків не розумів — не хочеш дітей — не роби їх! Усе ж просто! Як два пальці об асфальт, але матерів-одиначок з кожним роком ставало дедалі більше.

— Сестра поки не відповідає, — зітхнула вона. — Я намагалася додзвонитися, вона вимкнена.

Вона зітхнула. Не театрально, як це зазвичай роблять дівчата, щоб привернути до себе увагу, а по-справжньому гірко, приречено навіть.

— Так, грошей, щоб зняти щось на перший час, я так розумію, немає?

Вона кивнула й закусила губу. Малюк на її руках запхикав і дівчина відразу почала його заколисувати.

— Ми вас напевно затримуємо, — спохопилася. — Ви… вибачте. Ми підемо.

Смикнула ручку, але двері ж заблоковані, не піддалися.

— Розблокуйте двері, будь ласка.

— Ні, — відповів їй. — Пристебніться, я відвезу вас туди, де ви зможете пожити деякий час.

— Дякую, але…

Далі слухати не став, завів двигун, виїхав на трасу. Назад заторів не було, але рухалися однаково повільно через густий туман. Дівчина все намагалася щось говорити про те, що не потрібно, що я можу її висадити й далі вона впорається якось сама, але я так вчинити не міг. У неї дитина маленька, та й одягнена вона не за погодою. Безсумнівно одяг увесь промок наскрізь.

— Приїхали, — повідомив, припаркувавши автомобіль.

Зняв блокування, вийшов на територію підземного паркінгу. Моя супутниця виходити не поспішала, але все ж дверцята клацнули й звідти показалося спершу її біляве волосся, а вже потім і його власниця.

— К-к-у-ди ми приї-ї-ха-а-ли? — запитала, заїкаючись.

— До мене, — відповів спокійно, й наполегливо взяв дівчину під руку. — Ходімо.

У ліфт ми зайшли по черзі. Спочатку вона з дитиною, а потім і я. Натиснув на кнопку десятого поверху, стулки зачинилися. Поки їхали, думав про те, що кою. Дівчина мені незнайома і взагалі може виявитися шахрайкою, але, дійсно, не залишати ж її на вулиці? Під дощем, з малюком, на проспекті, де жодна машина, крім моєї, не зупинилася.

Коли приїхали, підштовхнув гостю до виходу з ліфта, потім повів до дверей своєї квартири. Пропустивши їх всередину, почав роззуватися, але згадав про Свєтіка. І про те, що мама напевно буде дзвонити знову, тому що колишня чекати не любила.

Довелося все ж роззутися, тому що моя супутниця так і стояла в кросівках на місці. Переминалася з ноги на ногу й боязко оглядалася у квартирі з дорогим дизайнерським ремонтом. Боялася, здається, забруднити підлогу, тому що глянула під ноги й жахнулася.

Я усміхнувся й похитав головою, підштовхнув її словами:

— Роздягайтесь, знімайте взуття і проходьте.

Вона забарилася і я вирішив, що потрібно якось простимулювати її. Зняв із себе взуття, скинув куртку, повісивши ту в шафу в передпокої, підійшов до них і вхопився за черевички малюка. Той подивився на мене переляканими очима і смикнув ніжкою, зарившись у маминій шиї.

— Я не жартую, серйозно, роздягайтеся і проходьте. Я вам екскурсію проведу.

— Ви нас до себе привезли? — запитала повільно, не вірячи своїм очам.

— До себе. Я сам живу, ви нікому не будете заважати.

— А вам?

Хороше запитання, звісно, але коли віз їх сюди, про це думав в останню чергу. Знав, що їх потрібно зігріти й нагодувати. За нагоди ще переодягнути в що-небудь, але жіночих речей у мене вдома не було, а вже дитячих і поготів. Зовсім недавно все ганчір’я Свєтіка перекочувало в її орендовану квартиру. Прямо під двері, оскільки сама дівчина до останнього не хотіла забирати одяг. Навіть двері мені не відчинила, коли привіз баули. Так і залишив їх на сходовому майданчику, а потім вдома довго слухав нотації від матері. Свєтік і до неї дісталася, подзвонила скаржитися на недолугого безсовісного сина, що не захотів бачити у своєму холостяцькому барлозі «випадково» залишені речі.

— Заходьте! — повторив наполегливіше.

Я починав втрачати терпіння. Ще стільки всього сьогодні потрібно зробити. Он, Свєтіка визволити й отримати свободу. Нарешті, моя гостя заворушилася. Стягнула з дитини черевички й озирнулася, не знаючи, куди їх покласти.

— Нумо сюди, — запропонував і забрав із її рук взуття.

Поставив його на тумбочку і почав чекати, коли ж роззується сама. Зробити це виявилося непросто, тому що малюк ніяк не хотів злазити з її рук і міцно чіплявся за шию. Нарешті, вона залишилася в одних шкарпетках. Вони, до речі, були мокрими наскрізь, тому я швидко знайшов капці й наказав їй стягнути з ніг промоклу тканину. Дівчина не сперечалася, обережно зняла шкарпетки, запхнула їх у кросівки й одягнула капці. Пішла за мною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше