Сім'я у подарунок

Глава 9

Олександр

Усе як завжди у мене недоречно. Навіть день народження — й той почався якось… через жопу. Ну добре, я про нього забув, але мама зі Свєтою? Починав думати, що мене просто розвів Гліб, але ж ні. Сьогодні мені виповнилося тридцять один… Мама не сказала жодного слова, Свєтік… ну ця просто була шокована можливим терміном. До вечора, впевнений, оклигає. Зайде в месенджер, побачить напис, що я сьогодні святкую, й обов’язково зателефонує.

Хоча поправді… мені було начхати на її дзвінки та поздоровлення. Ось після слів Гліба в клубі хотілося бачити Зою. І начхати, як би я пояснив натовпу друзів, хто вона. Ось у ресторан, звісно, уже складніше. Туди я йду сам, тому що це моя робота. Там, безумовно, і подарунки будуть, і привітання, але жоден із них не наповнений щирістю. Так… показуха з величезною тратою грошей. Туди вести Зою не хотілося.

А до друзів, у розкутішу атмосферу — так.

Але вона відмовилася.

І я її начебто навіть розумів. Але водночас хотілося, щоб пішла…

У ресторані думати про це не дали. Відвернули привітаннями, побажаннями. Начебто і гарно все, за правилами, а я прямо відчував фальш. Навіть ледь знайома Зоя й та радісніше й щиріше привітала. До кінця свята я почувався вичавленим лимоном. Хотілося в клуб і напитися, але обов’язок, як то кажуть, кличе.

— Ти чому такий кислий? — запитала мама пошепки.

— Втомився від цієї хірні, — обвів поглядом зал.

— Терпи. Ти не остання людина в цьому місті.

Я кивнув. Сам це чудово знав.

— Я думав, ти забула про мій день народження.

— Забудеш тут… — хмикнула мама. — Свєта твоя змусила понервувати, а потім я вже вирішила не дзвонити, приїхала одразу сюди.

Від розмови з мамою мене відволікли… А потім я встиг із нею і з батьком тільки попрощатися, тому що в мами піднявся тиск, і вони поїхали.

Решту вечора відсидів із гордим виглядом, провів гостей, а потім переодягнувся в джинси й сорочку, з розстебнутими до грудей ґудзиками, і поїхав у клуб. Друзі мене, здається, уже чекали. І справді, щойно під’їхав до клубу, побачив усіх своїх біля входу. Не пішли без мене, отже.

Вийшов з автомобіля, привітався. Гліб весело завів нас всередину, провів у великій ВІП, розмістив. На столі вже стояли закуски. Що я там казав про молодшого брата? Все-таки люблю я його. Він хоч і проблемний, але що б я без нього робив, коли в самого сьогодні справ було хоч греблю гати?

Знову згадалася Зоя…

А потім мене відволікли друзі. Полилася текіла, коктейлі, віскі… я не захоплююся алкоголем, ставлюся, швидше, негативно, але на день народження пропустив кілька стаканчиків. І стало трохи веселіше. Старший брат прибув пізніше. Злий, як чорт, але хоч із подарунком. Вирішив не запитувати в нього, що сталося. Й так чудово знав. Він одружився кілька місяців тому з дівчиною, яка від нього завагітніла. І вона, наскільки я знав, виїдала йому мозок по чайній ложці. Але ось… мені його чомусь було не шкода. Такому до крайнощів правильному і продуманому на десять кроків мужику, потрібна була така, як Кіра. Вибухова, складна, істерична. У покарання за страшенну правильність і аристократичність, якої ні в мене, ні в Гліба не спостерігалося.

До речі, про молодшенького…

Він пів години тому сказав мені, що поїхав за моїм подарунком. Я чудово знав його подарунки, особливо після того, як він запевнив, що ВІП і є його презент. Я встиг розслабитися, а тут така підстава.

— Ти сьогодні без Свєтіка? — підколов Кирило.

Я окинув брата важким поглядом і пожартував у відповідь:

— А ти без Кіри?

Він насупився і скривився, а потім зареготав, вказавши на двері ВІПа. Там стояла Свєтік…

Твою мать, якщо це подарунок Гліба… то я його задушу!

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше