Сім'я у спадок

Розділ 2

- Допоможуть! – відповідаю із запалом. – Мене чоловік захистить! – чіпляюся за свої ж слова, як утоплениця за соломинку. - Слідчі в усьому розберуться. Я невинна, скоро це буде доведено! Досить мене лякати цим Якушенко. Я не знаю цієї людини і нічого поганого йому не зробила!

Саме так, справедливість неодмінно переможе. А мій Коля, все переверне догори дном, заради сім'ї він на все піде. А звинувачення коханого просто стрес, захисна реакція.

Поліцейський уважно розглядає мене через дзеркало заднього виду.

- А ти реально віриш у нісенітниці, які так натхненно несеш. З чого мужику тобі допомагати? Ти його зрадила. Не зрозумію навіщо? Адже будинок – повна чаша… був…

- Ви ж давно в органах працюєте, а як хвалена чуйка? – гірко посміхаюся. - Невинну від злочинниці відрізнити не можете? Або хоча б перевірити факти, спробувати розібратися, що все не так просто? Можливо, вам не зрозуміти простих речей, але я вірю у свого чоловіка. Не просто так я пов'язала своє життя із ним. Шлюб – це єднання душ, підтримка та опора.

У голові відразу народжується картина нашого примирення з Колею. Як усі проблеми залишаються у минулому і ми їдемо відпочивати. Чоловік давно обіцяв звозити нас із Ігорком у казкове місце. За час подружнього життя ми мало де вибиралися, робота не дозволяла. Але тепер, все буде інакше, ми почнемо цінувати кожну мить.

 – На землю приземлись. Розплющ очі на правду, - дивиться на мене з ледь помітною жалістю.

Мені дуже добре знайомий цей погляд. Так на мене дивилися люди, коли я, згорнувшись калачиком, спала в кущах. Деякі навіть кілька копійок кидали. Тільки вони відразу забували про мене і спокійно йшли по своїх справах. Але тепер я не потребую його жалю. У мене є сім'я, і ​​ми витримаємо це випробування.

- Скоро я буду вдома, - впевнено відповідаю.

Намагаюся не думати про місце, в яке мене везуть. Так простіше зберігати спокій. У мене було не просте життя, але я ніколи не переступала закону. Завжди жила чесно, навіть якщо кілька днів не їла, взяти чуже – табу.

- Немає в тебе шансів. Стаття серйозна. Якушенко тобі це з рук не спустить. Тут навіть гроші не допоможуть, - дістає з кишені хустку і витирає ніс.

- Чому ви постійно мене лякаєте цим Якушенком?

- Ти де живеш? Раз не знаєш прізвище найвпливовішої людини в місті?! – чхає. - Йому, насправді, належить тут все. Без його відома жодні серйозні справи не робляться.

- Будьте здорові, - говорю автоматично.

- Я буду, - крехтить. – А ось ти… дякуй всім святим, що ще дихаєш.

Від цих слів стає дуже холодно. Я все ще не просохла після ванної кімнати. Обіймаю себе руками. Неприємний голос нашіптує на вухо: «А Коля тобі навіть куртку не запропонував!». Відгороджуюсь від цих думок. Він розгубився. Треба вірити у свого чоловіка. Адже я саме його обрала.

Поліцейський привозить мене до ділянки. Запах безнадійності та погляди правоохоронців, зацікавлені, зловтішні. Розумію, вони мене впізнали. Рік тому в пресі та інтернеті про мене дуже багато писали. А тепер я опинилася в казенних стінах, є привід для пліток. Намагаюсь не звертати на це уваги.

Поки мене оформлюють, у червонолицього дзвонить мобільний. Він знімає слухавку. Змінюється в обличчі. Розмова триває недовго. Ховає телефон в карман і дивиться на мене як на засуджену до страти.

- Все... приїхала, - зітхає і йде далі коридором.

Мене ведуть у камеру. Хочеться кричати, благати, мене відпустити. Довести, що нічого поганого не зробила. Що в мене маленький синочок, який дуже чекає на маму. Але розумію, їм байдуже. А багато хто навіть радіє моєму горю.

Двері камери зачиняються за моєю спиною. На мене дивляться дві жінки у брудному, подертому одязі.

- Ну що будемо знайомитись, мокра курка, - потирають руки.

- Доброго дня! - видавлюю з себе посмішку. - Я Ірина.

Як поводитися з цими жінками, гадки не маю. Вони на мене так дивляться, ніби готові з'їсти.

Сама камера навіює жах. Маленька клітинка з обдертою фарбою, пліснява та сирість. Два двоярусні металеві ліжка.

Жінки мовчать, а я маленькими кроками пробираюся до ліжка. Хочеться забитися в дальній кут і пересидіти цей кошмар.

- Зайнято, - здригаюся від скрипучого голосу.

- Добре. А де вільно? – питаю миролюбно.

- Там, - дуже худа і висока жінка вказує мені на дальній кут камери, звідки стікає по стелі вода.

- То яке ліжко вільне? Вибачте, не зовсім вас зрозуміла, - уточнюю, голос тремтить.

- Для тебе всі зайняті, - скелиться, показуючи гнили, чорні зуби.

- Але... ліжка ж чотири... а нас троє... - слабо заперечую.

По шаленому погляду жінок бачу, що їм приносить задоволення знущатися з мене. А що я можу зробити? Поскаржитись? То хто мене слухатиме? У мене немає прав… Я тут зовсім одна…

Горло здавлює залізними обручами. Перед очима обличчя синочка... як він плаче і кличе мене. Тільки заради нього я мушу вистояти.

- Нас?! - починають шалено реготати. - Тут тільки я і Глаша, - з моторошною усмішкою продовжує говорити худа жінка, - І ще мокра курка. І щось нас починає дратувати її кудахтання.

- Я просто ляжу на ліжко… - роблю невпевнений крок убік.

- Я показала твоє місце, - тикає брудним пальцем у кут.

- Не заслужила, - підспівує їй друга жінка, повна з круглим обличчям та дуже великими губами.

Мені нічого не залишається, як піти в той злощасний кут. Холодна вода капає поряд. Моторошно, холодно… Хочу присісти, але навіть цього мені не дають зробити. Продовжую стояти.

Нам приносять їжу. У шлунку зрадницьки бурчить. Але мої співкамерниці нахабно поглинають мою порцію. Усі мої спроби, хоч якось змінити становище зазнають невдачі.

Навіть уночі ці жахливі жінки стежать за мною. Не дають сісти. Таке враження, що їм дали завдання і вони його старанно виконують. Тільки кому це треба? Невже всі ті залякування про Якушенко правда? Всі розповіді здавались мені маячнею. Я ж невинна, чого мені боятися якогось невідомого чоловіка?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше