Сім'я у спадок

Розділ 3

Скоріше б Коля прийшов! Коли чекаєш на особливий момент, час завмирає. А в мене стійке відчуття, що з приходом чоловіка все зміниться. Він витягне мене з пекла, і ми станемо ще ближче. Навчимося цінувати кожну мить.

Адже Коля вже раз витягнув мене з кошмару... довжиною у все моє життя. Саме з ним пізнала інший світ, світлий та радісний. До цього я жила у споконвічній темряві. Навіть не сподівалася, що мені може посміхнутися вдача. Я існувала та виживала.

Донька прибиральниці, яка з ранніх років знала, що перш ніж поїсти, треба заробити на шматок хліба. У п'ять років я старанно вимивала під’їзди, під крики матері, яка я нікчема.

Мати мене ненавиділа. Завжди. А я її любила. Вона ображала, а я посміхалася, щиро радіючи, що в цей момент вона звертає на мене увагу. Моя любов була безмежна, я обожнювала її. І чим більше була її ненависть, тим сильніше я прив'язувалася. Парадокс, якому й досі не можу знайти пояснення.

Мати розповідала, що колись вона мала все. А потім її жорстоко зрадили і залишили вагітною без копійки грошей у кишені. У цьому вона звинувачувала мене. Завжди повторювала, що я породження нечистого. Іншого про свого батька я від неї не чула.

У мене була тільки моя матуся. Я жадібно ловила кожне її слово і хотіла догодити. А вона називала мене «істотою»… просто, безлико… Я багато чого віддала б, щоб просто почути від неї своє ім'я.

Але матері було начхати на мої бажання, у неї була мета - вийти заміж. І вона старанно до неї йшла. Немиті, смердючі чоловіки змінювалися в нас вдома із завидною регулярністю. А мене відправляли «гуляти»... Іноді мої прогулянки займали кілька днів, часом тиждень, місяць... Зазвичай мама пускала мене додому, коли черговий герой її роману зникав у невідомому напрямку.

Я навчилася виживати. У теплу пору року спала у парку. Взимку було важче, але я знала, де знайти теплі підвали. На диво, бездомні ніколи мене не ображали, навпаки, часто ділилися їжею... Назвали «сирітка». Я дуже ображалася на таке звернення.

- Не сирота я! У мене матуся є! І я її дуже люблю! – вигукувала із запалом.

А у відповідь отримувала лише співчуваючі погляди.

- Ти на вулиці харчуєшся краще, ніж удома, - говорила бездомна жінка, укутуючи мене дірявим покривалом.

– У мами просто зараз важкий період, – я опускала голову.

Соромно було зізнатися, що їжу мама мені шкодувала. Зате для своїх коханців готова була останнє віддати, щоб їх заманити.

- Навіщо тобі харчуватися, а істота? У мене немає стільки грошей, щоб на тебе бездар продукти витрачати… – скільки разів я чула ці слова… не порахувати.

Все ж таки всупереч усьому вірила, прийде день, і мама обов'язково мене полюбить. Вона зрозуміє, що ближче й рідніше у неї нікого немає.

Але йшли роки… а мама ставала все лютішою, ненависть на весь світ зростала з кожним днем. Її довгоочікуваний чоловік так і не з'явився і не забрав у омріяну казку.

Незважаючи на складну ситуацію, я ходила до школи. Ось там було нелегко. Я була вічним ізгоєм. У школі в нас в основному були діти з неблагополучних сімей, але навіть на їхньому тлі я помітно виділялася. Тільки я не здавалася. Навчалася. Потоваришувала з бібліотекаркою. Стара жінка дозволяла мені залишатися на ніч у бібліотеці, часто підгодовувала. Тож на долю я не скаржилася. Я виживала і не впадала у відчай.

Коли я закінчила школу, мати зникла. Я як на роботу ходила у поліцейську дільницю, писала заяву, благала правоохоронців знайти мою матусю. Все даремно… вона наче розчинилася у повітрі.

Я вступила до інституту на заочне відділення та влаштувалася працювати до супермаркету касиром. І тоді стало набагато легше. Втома і побутові труднощі здавалися дрібницями. Я зітхнула з полегшенням, і ще старанніше йшла до мети здобути освіту і довести мамі… чого я варта. Нехай її не було поряд, але я все одно щодня з нею говорила. Я так хотіла, щоб вона мною пишалася.

Довго моє відносно спокійне життя не тривало. Скоро до мене додому прийшли судові пристави. Виявилося, що мама заклала нашу квартиру і, крім того, набрала купу боргів. Я благала їх увійти в моє становище. Але мене виставили з власної хати.

Було дуже боляче залишати рідну домівку. Квартиру, де все нагадувало про маму. Місце у гуртожитку мені не дали. Але я звикла виживати. Декілька тижнів прожила в знайомих мені підвалах, а потім зняла кімнатку ще з двома дівчинками. Життя знову налагоджувалося… поки через кілька місяців на мене не повісили величезну нестачу в супермаркеті. Сума була астрономічною, я ніколи у вічі таких грошей не бачила… Я не уявляла, як їх віддам… за скільки років, взагалі, можливо таку суму заробити.

Але разом із бідою прийшло щастя. Доля вперше посміхнулася мені білою посмішкою у вигляді мого Колі.

Мені погрожували, вимагали будь де знайти гроші. Вперше в житті я опустила руки. Здавалося, я потрапила до смертельного капкана… ох, знала б я тоді, що означає справжня безвихідь.

Коля врятував мене від кредиторів. Абсолютно незнайому йому дівчину. Він прийшов у гості до свого друга, проходив повз кабінет, де керівництво магазину сипало погрозами на мою адресу. Тоді я його побачила вперше. Ні, кохання з першого погляду не вийшло, я була надто налякана.

А ось Колі я одразу сподобалася. Як ще пояснити той факт, що через два дні він з'явився на порозі моєї обшарпаної квартири та повідомив, що більше ніяких боргів на мені немає.

Чоловік пізніше розповів, його друг один із співвласників мережі супермаркетів, і він пішов Колі на зустріч.

- Чому ти заступився? Мене ж всі вважали злодійкою? Що тобі з того? - засипала його питаннями, сидячи в дорогому ресторані на нашому першому побаченні.

Було дуже незатишно, почувала себе гидким каченям, дуже соромилася, постійно хотілося піти. Я не розуміла, що цей вродливий чоловік від мене хоче.

- Подивився в твої очі і пропав. Не буває таких очей у злодійки, – взяв мою руку і накрив своєю. Перший дотик мужчини до мене та ще якого… А не вірила! Це не сон!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше