Снігова оповідь. Повість.

1.3. Історія солдата.

Усі мовчки сиділи і слухали. У печі потріскували дрова. Було тепло і затишно.
Корчмар ще деякий час сидів мовчки, неначе додумуючи свої думки. Потім, ніби прокинувшись, одним махом допив мед і гримнув кухолем о стіл.
- А підігрію я вам зараз свого вина, - голосно сказав він. 
- То все буде за рахунок закладу - невеличкий подарунок. Може старий жид зробити подарунок? А то така ніч особлива - ніби кінець світу настає.
Він пішов до прилавку, і став поратись з глечиками. Налив вина у невеликий баняк, кинув жменю духмяних трав і поставив те все на вогонь.
- Чого тільки не буває на світі, - задумливо сказав Юхим Ілліч і перехрестився. 
Катерина заохала і теж перехрестилась.
- Так. Яких див тільки не буває на світі Божому..,- задумливо промовив отець Арсеній. 
Старий солдат неквапливо дістав кисет, відсипав тютюну, підійшов до печі і від тоненької щепи розкурив трубку. Пустивши клуби диму він так само неквапливо повернувся на своє місце за столом. 
Тим часом корчмар вже розливав гаряче вино по келихам.
- Пийте, панове, на здоров'я. А хто захоче ще - черпайте собі з баняка.
Усі почали дякувати Йосипові і випили за його здоров'я.
- А тепер хто розкаже свою історію?- спитала Катерина. 
Усі подивились один на одного. 
Старий солдат кашлянув, пригладивши сиві вуса, витягнув трубку з рота і пустивши клуб  густого диму сказав: 
- І у мене на віку було теж багато цікавого. Можу, коли ваша ласка слухати, і я щось розказати.
 

Забрали мене у солдати що зовсім молодим хлопцем. Хоч Бог і не дав мені гренадерської статі, та все ж природна сила і спритність і у мене були. Бувало почнемо з товаришами задля жарту боротися між собою - то майже ніхто не міг зі мною справитись. Міг я одразу запримітити слабкість свого супротивника - цьому я не вчився, то була така моя вдача. Усі бачили - ось проти мене здоровенний богатир, але я бачив дещо інше - повільного неповороткого здорованя. Іншого разу проти мене виступав силач з сильними, мов кліщі коваля, руками, але я бачив слабку спину і слабкі коліна. Та найголовніше - умів скористатись тими слабкостями мого супротивника. Я немов той вуж, вчасно вислизав з більш сильних рук, ловив суперника чи то за шию, чи за ногу і так ось кидав того до землі. Там де не вистачало сили - брав кмітливістю.
Спочатку служив я у пушкарях, та якось до мене підійшов незнайомий, увесь засмаглий немов циган унтер офіцер, і запропонував перейти до пластунів.
- Це тобі не вози разом з кіньми тягати, - сміючись казав він, - у нас усі молодці верхи їздять і без важкої зброї. А запримітив я тебе давно - побачив, як ти у корчмі пики місцевим силачам товк... Не силою брав, а хитрістю, розумом і спритністю. Такі нам і потрібні...
Зацікавила мене та служба і з часом усе владналося і почав я служити пластуном. 
А пластуни, я вам скажу особлива служба. Нас у команді було десяток людей - два офіцери, два унтери і шість солдатів. Молодці як на підбір. А коли йшли у вилазку- то усі були рівні - що простий солдат, що офіцер. Їли з одного котілку і з одного ножа, пили з однієї фляги. А деколи доводилось і спати під одним кожухом. Усі стояли один за одного. Були ми між собою немов брати. 
Ехх, але ж багато з нас і не поверталося з вилазок - гинули хлопці серед чужих земель і серед чужинців і ворогів...
У солдата важка робота, але і у нього інколи буває відпочинок. Та не в нашій команді. Коли військо на відпочину - у пластунів як раз і починаються маневри. 
Чи то день, чи то ніч, а ми все ходимо, бігаємо по полям, по лісам, у воді пливемо, по горам повземо. Ми як ті звірі - зовсім здичіли, але саме того від нас і хотів наш командир - пан капітан Кондратюк, або як ми його між собою називали Сіромаха. А називали ми його так, бо хоч і зовсім молодим він був, але чуприна і вуса у нього були зовсім сивими, як у діда. Нам він дозволяв себе називати Сіромахою, але тільки на вилазках, коли усі свої. Серед чужих - на витяжку і Ваше благородіє. Бо то є служба і без субординації ніяк не можна.
Одного разу, під час турецької кампанії, були ми з загоном у Чорногорії - це така земля серед балканських гір, де живуть наші брати православні християни і яких турок завжди хотів прибрати собі під каблук. Тож пішли ми у ту землю, аби помогти нашим братам християнам захиститися від проклятого турка.  Військо наше стояло табором у підніжжі високих гір. Наш загін облаштувався у невеличкій хаті єгеря трихи вище, на схилі гори. Місця ті були дикі і майже безлюдні. Лише невеличкі нечасті містечка і одинокі напівдикі хуторці серед високих непривітних скелястих гір. 
Неприятель отаборився на іншому боці гірського кряжу, ближче до моря.
Ми знали, що скоро наш загін відправлять у розвідку, тож поки був час ми приводили себе, свій одяг, зброю до ладу. Валько - земляк мій з Красилова - знатний куховар і неперевершений майстер безшумного зняття вартових, готував вечерю, я точив ножі, хтось з хлопців чистив мушкети і пістолети, хтось натаскав води і чистив та прав обмундирування, а хтось і сам полоскався у великій діжці.. Короче кажучи, усі були зайняті ділом. Та раптом я почув стукіт копит. До нас прискакав, підіймаючи куряву, посильний від командувача. Поспіхом переговорив з нашим Сіромахою і поскакав назад. А наш командир, нахмуривши сиві брови, почав поспіхом збиратись.
- Терміново викликають до ставки, - буркнув невдоволено капітан. Анатолій Іванович, ти за старшого,- кинув він прапорщику Вашкевичу - молодому роками, але відчайдусі і знатному стрілку з рушниці. Той повільно кивнув. 
Усі зрозуміли, що скоро буде якесь діло. І точно, коли Сіромаха повернувся через кілька годин, вигляд у нього був задумливий і стривожений. Спочатку він про щось тихо розмовляв з Вашкевичем. А ми усі займались своїми справами, та лише час від часу кидали на них короткі допитливі погляди.
Через деякий час черговий кликнув унтера Азатовича,  Валька і мене до командира.
Серце моє зачастішало у грудях - так завжди було, коли починалась якась справа.
Сіромаха зібрав нас до себе, подивився на кожного з під своїх сивих брів і почав тихо говорити.
- Коло перевалу, там де тече річка, є невеличке містечко, називається Чорний млин. Зовсім маленьке. Останнім часом там проживало коло п'ятнадцяти сімей, не більше. Так ось наш передовий загін зупинився учора увечері у тому селі. Та вночі там щось сталось. З передового загону, а це тридцять бійців ні одного не лишилося. І коні усі зарізані. Так, ніби їх вовки рвали. 
- А що місцеві? Вони ж наші, православні?- спитав прапорщик.
- А з місцевими теж саме, що і з нашими - ні одного живого не лишилось.
- Пастухи гнали отару до води, зайшли у містечко, а там ні одної живої душі, лише мерці. 
- Матір Божа.., - Азатович перехрестився,- хтож то міг бути?
- А це нам і треба з'ясувати. На збір - півгодини. Їдемо тільки ми четверо. Ще з нами  провідник. Друга команда, також з чотирьох чоловік буде готова вирушити завтра після полудня нам на допомогу, якщо ми не повернемось. Завдання у нас наступне - провести розшук, хто вчинив те все у Чорному млині. У  бойове зіткнення по можливості не втупаємо - бо то вже не наша справа. 
- По нашому війську вже пішли шкідливі чутки, тож нам треба не багато не мало - привести до ладу бойовий дух усього війська. Зрозуміло?
Ми мовчки закивали. Здається все було зрозуміло. 
- Тож вперед. Через півгодини вирушаємо. Сіромаха піднявся. 
У дорогу ми вирушили майже нічого з собою не беручи - лише зброя, запас води, порох та невеличкий похідних казанок. Їжу планували роздобути вже на місці.
Дорогу нам вказував провожатий - хлопчина пастух Драко, один з тих двох пастухів, які були  у Чорному млині і на свої очі все бачили. Валько посадив його на запасного коня, та повод тримав сам, не довіряючи хлопцю. 
Спочатку їхали ми долиною, та вже зовсім скоро дорога пішла під гору. Деінде по схилах зустрічались невеличкі хатки пастухів. Але ні людей, ні тварин ніде не було видно.
- Люди поховалися в гори, - ніби читаючи наші думки, тихо сказав Сіромаха. Його блакитні, ніби вицвівші на сонці очі, уважно неспішно оглядали схили. Я сам, повторюючи за ним, стежив за місцевістю, намагався не послаблять уваги. 
Хлопчина щось забелькотів по своєму, вказуючи між двох осокорів.
- Там є стежка, - сказав унтер, покручуючи рудий вус.
- Коротка дорога?- голосно спитав Сіромаха у пастушка, - коні пройдуть?
Хлопець показав вказівного пальця і потім на кожного з нас, і знову щось забелькотів.
- Ну то зрозуміло, - каже, що по одному проїдемо,- більше здогадався ніж переклав унтер. 
Ми вишикувалися в колону і повернули на ледь примітну стежку.  Дорога лишилась праворуч, а потім і зовсім пропала за кам'яними насипами та густими заростями кизилу. Ми повільно їхали поміж величезних валунів, які то тут, то там нависали над головою. Хлопчина замовк і лише налякано озирався на кожний звук. 
Попереду їхав Валько, за ним в поводу у Валька пастушок Драко, потім Азатович, за ним я, а у хвості загону, трохи відставши Сіромаха. Для кожного з нас отаман вибрав сторону, за якою ми повинні були спостерігати. Я дивився праворуч, туди, де лишилась дорога. Тепер по моїй стороні були лише густі зарості і прозоре синє небо. У нас на Поділлі не таке небо - у нас більше синього. А тут небеса ніби вигоріли від щедрого сонця. 
Я їхав і згадував батьків і рідні край, та уваги не послабляв. Очі і вуха робили свою роботу,  пальці гладили теплу рукоять шаблі. 
Через деякий час вузька стежка трохи роздалась, крутий підйом поступово став більш пологим. Попереду із-за гори вдалині я побачив глиняні дахи невеличких, точно намальованих будиночків.
Хлопчина став тикати пальцем:
- Црні млин, Црні млин! 
Містечко тіснилось між двома високими кам'янистими горами у невеличкій долині. 
Стежка вивела нас на дорогу, а потім на вузький кам'яний міст. Десь внизу шуміла річка. Попереду, за мостом починались городи, а вже за ними невеличкі, гарні кам'яні будинки з вузькими, мов бійниці, вікнами. 
Не знаю чому, але ці місця мені одразу не сподобались. Щось тут було таке... Не знаю як сказати.. чогось ніби не вистачало. 
- Валько, а спитай но у хлопця, - промовив Сіромаха, - чи є ще якісь дороги з цього містечка, окрім тої, по якій ми їдемо?
- То як його спитати, якщо я по їхньому ні бельмеса? Гей, чорнявий - Дракон,  іди но сюди. 
І Валько почав розмахувати руками і голосно, ніби пастушок був глухий, втолковувати запитання, а хлопчина так само голосно щось  відповідав йому. 
Усі лише посміювались, та Валькові не заважали. І точно - вже через деякий час, Валько з задоволеною усмішкою під'їхав до командира.
- Каже, що доріг більше немає, але можна пішим пройти стежками зі сторони перевалу. Валько показав рукою туди, куди вже починало клонитись сонце.
Коли під'їхали до першого будинку - усі спішились. Вузькими мощеними вуличками лише розгулював вітер. Ні людей, ні тварин не було видно. Я дістав пістолет і товкнув двері. Унтер йшов із саблею трохи позаду. Як тільки я ступив на поріг - я все побачив. У сінях ничком лежав чоловік у темній калюжі крові. Над ним вже  гуділи жирні мухи. Обережно обійшовши тіло, я пройшов далі у кімнату.  Коло вузького вікна за столом сиділа стара жінка. Очі її були відкриті, але в них застигла смерть. Придивившись, я побачив, що частини шиї зовсім не було, кров залила усю спідню сорочку. Я відкрив віконце, щоб хоч щось розгледіти у напівтемряві кімнати. Серце моє колотилось у грудях, та я намагався глибоко і спокійно дихати, щоб заспокоїтись. І поступово серце стало битись рівніше і спокійніше. 
Унтер зайшов за мною у кімнату, нахилився до тіла:
- Що її вбило?- задумлив сказав він,- на неї ніби дикий звір напав.
Ми поступово обійшли усі будинки - добре, що їх було не так багато. То тут то там ми знаходили тіла людей і домашніх тварин. По вулицям лежали розтерзані солдати і коні. Усі вони були вбиті не вогнепальною зброєю, не зарублені шаблями, а їх ніби били ціпками з гострими зубами. Декілька разів на подвір'ях я бачив тіла собак, які були розірвані на шматки. Ніби ті, хто все це вчинив, особливо ненавиділи цих тварин божих.
Сіромаха у будинки майже не заходив. Спочатку лише уважно оглянув декілька хат, а потім став ходити по вулицям, дивився на стіни і огорожі, на двері і вікна будинків, повззав на колінах по дорозі - взагалі робив щось дивне, але ми йому не заважали, бо знали - кращого слідопита немає в усьому війську. Пастушка він тримав коло себе. 
Все те я вже згадував згодом, коли пройшов деякий час, а в той момент душа і серце мої ніби завмирали від жаху і люті. Хто міг таке вчинити? Це мертве містечко було повно тіл чоловіків, жінок, дітей, старих, багатих і жебраків, по дорозі і у хлівах лежали розтерзані тварини - нікого не оминула смерть. І над всім тим вже гуділи рої мух, а по темним кутам вже шаруділи пацюки.
І ось ми, пришлі чужі люди, ходимо тут і дивимось на вулиці мертвого міста, міркуючи, хто міг те все зробити. 
Після того, як ми обійшли усі будинки, Сіромаха зібрав нас на центральній площі, біля кам'яного фонтану. 
Після побаченого настрій в усіх був так собі. Але сама справа змушувала триматись бадьоро і не розкисати.
Сіромаха дивився на усіх нас з під лобу.
- Ну що, є якісь думки та ідеї? 
Хлопці деякій час мовчали, лише дивились на командира, згодом, не витримавши, тихо заговорив унтер.
- То ніби лис увірвася до курника.. Нікого не лишили живих - то ніби якась емблема..Той, хто це все вчинив - ніби хотів щось нам сказати. Чи нас налякати?
- Як думаєте - скільки їх було? - спитав Валько,- мені здається, що зо два десятка точно..Працювали- одними ножами чи то ціпками..
- А як вони зайшли? Пішки? Є сліди лише від коней передового загону - більше слідів я не бачив...- я і сам вголос роздумував.
- Правильно, не має слідів, - схвально сказав Сіромаха. Помовчавши, промовив:
- Тут якісь дивні речі. Мені здається, що тут був всього один або декілька людей і зайшли він сюди без коней.
- Як таке може бути?- унтер здивовано подивився на командира. 
- Не знаю як, але я не побачив слідів коней - то є факт. Але знайшов я ось це - Сіромаха підняв руку. Між пальцями був жмут бурої шерсті.
- На огорожі, коло церкви знайшов. Там зарості терену.
Усі уважно стали роздивлятись. То був великий жмут шерсті чи то з вивернутого кужуха, чи то від якогось кудлатого звіра..  колір був чи то брудно сірий, чи то бурий..
- Ніби цап пробирався через терен,- сказав Валько.
- Цей цап перетнув горло он тій старій бабі, - Сіромаха показав на тіло, яке лежало на кам'яних сходах церкви. 
- І ще подивіться сюди.
Сіромаха пішов до жінки.
Ліворуч, коло сходів був невеличкий охайний квітник. Командир показав рукою на спушену землю. Я придивився уважно і серце моє йокнуло. На землі чітко було видно слід. Слід від величезної, розміром з мою долоню, вовчої лапи.
- Що це? - унтер підняв здивовані очі на командира.
- Це слід вовка. 
Помовчавши трохи, ніби розмірковуючи, чи треба ще щось говорити, згодом він тихо сказав:
- Це слід вовкулака.
- Як таке може бути? Може то величезний пес який..?
Сіромаха зморено усміхнувся.
- Може і пес. 
- Але пес хіба міг порізати півсотні людей? Валько не моргаючи дивився на слід.
Я сам відчув, як волосся на голові почало падійматись. То був якийсь тваринний первісний жах. Такий жах, який неможливо перебороти. Я швидко обернувся, відчуваючи, що на мене із-за темних вікон будинку хтось дивився. Але там нікого не було - лише вітер колихав фіранки у відкритому вікні.
- Що будемо робити, вашбродь?  - спитав я хоч щось, аби вийти з того стану жаху.
- А що нам лишається? Попробуємо вполювати ту нечисть. 
І ми почали готуватись до полювання. Валько як міг, розпитав пастушка про навколишні села і дороги. Виявилось, що найближче містечко Тридуб'є за перевалом - там, де вже хазяйнували турки. Верхи їхати - увесь світовий день. Туди ще є гірська стежка, але там пробратись зможе лише піший. Тією стежкою до Тридуб'я йти пару годин. Сіромаха одразу ж наказав показати ту стежку. Пастушок спочатку не хотів - видно було, що дуже хлопчина переляканий, та Валько дав легенького стусана постушкові і той одразу ж повів показувати коротку дорогу. Ми вийшли до старого цвинтару, за церквою. За покритими мохом хрестами, здавалось, була лише скеля, та підійшовши ближче, ми побачили вузьку стежку, яка вела між заростями до непримітної тріщини у скелі. І там, на густих колючих гілках кизилу я знову побачив ту буру шерсть. Шерсть вовкулаки. 
Унтер обережно зняв пальцями буре пасмо і подивився на командира.
- Так. Та нечисть саме тут і йшла. 
- Все, повертаємось. 
Командир не обертаючись,  швидко пішов назад, у сторону церкви. Ми усі здивовано переглянулись, але сперечатись ніхто не став. Один за одним пішли за Сіромахою - значить йому видніше.
Ми сіли коло колодязя, недалеко від церкви у коло. 
- Завдання у нас - розібратись, хто те все вчинив. Але те діло таке...делікатне, словом, якщо я доповім по начальству про вовкулака - думаю, то буде моє останнє завдання. 
- І що ж нам тепер робити? - запитав Азатович. 
- Влаштуємо полювання. І приб'ємо ту нечисть - скільки невинних християнських душ у землю лягло! Піду я в ту тріщину між скелями сам і попробую виманити вовкулаку... 
- Як це сам? - знову не втримався унтер.
- Питання будут пізніше, а тепер слухайте уважно. Я піду і лише виманю його сюди. Ви розкладете дрова на кладовищі у нпівколо і як почуєте свист- підпалюйте. Іван, - Сіромаха подивився на мене,- ти будеш у засідці на дзвіниці, он там,- він вказав рукою на віконце зверху, якраз навпроти кладовища.
- Твоясправа - вцілити у того, хто вийде з тих скель.
- Валько і Азатович - ви повинні підпалити дрова  і швиденько відступити до церкви. Ваше завдання - вогонь. У ніякому разі ви не повинні вступати у двобій. Зрозуміло? І ще одна справа на вас - лишити на виході з тріщини хомут.
- Який хомут? Кінський?
Валько здивовано подивився на командира.
- Так. Саме кінський! 
- А знаю для чого! - я згадав, як чув від старих людей у Почаєві, - якщо вовкулака переступить через хомут - то обернеться з вовка на людину. 
- Не знаю, допоможе те все, але спробувати треба. І тримайте пістолети і шаблі наготові. Та все ж надійтеся не на зброю , а на кмітливість і швидкість.. Зрозуміло? Але ти, Іване, - повернувся Сіромаха до мене,- ти саме надійся на свою рушницю. І хлопчина хай буде коло тебе. Питання?
- Вашбродь, як це ви один підете туди? - запитав унтер, потираючи потилицю.
- Це моя справа як. Але того нелюда я сюди витягну - будьте певні. Головне - щоб ви свою справу чітко зробили.
Сонце вже починало клонитись на захід. Валько споро приготував юшку, я допомагав йому - обійшов кілька погребів і приніс копченого м'яса, хліба і овочів. Хлопчина вився коло мене. 
Азатович з командиром довго ходили коло кладовища і про щось тихо говорили. Та коли смачно запахло від невеличкого похідного котла - і вони підійшли пообідати. Я, було, приніс глечик вина, який знайшов в одному з погребів, але командир так глянув на мене, що вино я хутко заховав. Помолились і почали трапезу. Їли мовчки, кожен думав про своє. 
Після обіду - я одразу ж пішов облаштовувати своє місце на дзвіниці. Притягнув стола, розклав рушницю і пістолети, порох і набої. 
Азатович і Валько тягали дрова, складали їх напівколом навпроти тріщини. За ними бігав пастушок і допомагав їм. 
Сіромаха зняв китель і лишився в одній сорочці. Він не став брати з собою пістолети - лише на ремені залишив свою угорську шаблю з широким верхів'ям і сховав за халяву короткий ніж. Побачивши, що я з дзвіниці за ним стежу - він махнув мені рукою і посміхнувся. 
Сонце невпинно схилялось на захід, ховаючись за гострі скелі. Повіяв легкий вітерець. Тіні загострилися. Наближався вечір.
Я облаштував собі гніздечко коло вікна на дзвіниці. Хлопчина піднявся до мене і куняв після обіду в кутку на сіні. Унтер і Валько сиділи коло дверей церкви і пускали дим своїми короткими трубками. Дрова були розкладені і политі олією.
Недалеко від тріщини у скелі, Валько також підготував дві купи дрів - коли почне смеркатись - можна буде розпалити багаття для того, щоб хоч щось було видно у темряві. Сіромаха пішов годину назад. Шмигнув у тінь тріщини, як плавець пірнає у темну воду, щез, ніби його ніколи і не було. 
Ех, відчайдуха, а не командир. Зовсім не має він страху. Але і сперечатись і відмовляти його від того, що він задумав ніхто ніколи не наважувався. 
Через деякий час, коли почало темніти, Валько розпалив вогнища на кладовищі. Від вечірнього вітру тіні від хрестів і дерев дрижали на стінах скелі. Здавалось, що то мерці постають зі старих могил і повзуть по темній траві, по стінах. Хоч я багато побачив на своєму віці, але чесно признаюсь, було тоді мені моторошно. Хотілось подалі бігти з того проклятого місця. Я перехрестився, ковтнув вина зі своєї шкіряної баклаги, та раптом почув відчайдушний свист.
То був умовлений сигнал від нашого Сіромахи. Серце моє заколотилось несамовито. Я прицілився у сторону тріщини і бачив боковим зором як Валько і Азатович бігають з факелами між кам'яних хрестів і підпалюють дрова.  Коли вони вже бігли у сторону церкви, раптом тінь, немов чорна блискавка, кинулась зі сторони скелі. Все те було так швидко, що я не встиг зреагувати. Палець смикнувся на спусковому гачку, та все ж я не вистрелив. 
То був величезний чорний вовкулака. Він скочив у сторону Азатовича. Унтер встиг зреагувати, повернувся і встомив факел у темну тінь . Я відчув як підіймається волосся на моїй голові. Пролунало нелюдське виття того страшного звіра. Напевно Азатович встромив палаючий факел туди, куди треба. Але через мить я вже чув хрускіт, немов хтось наступив на сухе гілля.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше