Снігова оповідь. Повість.

1.1 Хуртовина.

З самого ранку мете. Увесь світ засліпило білим. Пусті самотні поля, ліси, Жванчик - невеличку річку, яка неквапливо тече цими краями, хати по хуторам, дорогу між похилими горбами- усе накрив сніг. І вже незрозуміло - де небо і де земля. Вітер кидає гострим снігом прямо у очі.
Старий корчмар Йосип розтопив у корчмі пічку і одразу стало тепло і затишно. Попробував почистити доріжки до хліва і до воріт, але те все марно - хуртовина за декілька хвилин знову густо запорошила усе снігом.  Накинувши на плечі кожух, неквапливо пішов і долив олії у скляну лампаду коло воріт і запалив її - може хто і завітає у таку негоду. Гострі сніжинки впивались у очі так, що важко було дивитись.  Драбина усе норовила ковзнути і прокотити Йосипа по свіжому снігові, та старий міцними вузлуватими пальцями вчіпився за ворота і обережно спустився донизу. Відніс драбину до хліва і тільки потім пошкандибав до корчми. 
Хазяйнував він сам - ні жінки, ні дітей у нього не було. Точніше була колись жінка, але померла років двадцять тому, під час важких пологів, коли намагалась вродити таку довгоочікувану дочку. Дитина також недовго затрималась на сім світі - тихо померла через п'ять днів після народження.
Але Йосип якось звик жити сам. Деколи йому навіть здавалось, що у нього ніколи не було дружини і все те йому приснилось, чи надумалось за келихом медовухи. 
Жінку йому привели батьки, а батьків треба слухати. До того ж, як іудею без дружини - хіба він назорей якийсь? Дружина повинна бути і ще повинно бути багато-багато діточок. Але не склалося...
Запаливши ліхтар, ворота Йосип не став зачиняти - лише прикрив і підпер каменюкою. Може хто і завітає на вогник.
Добре мете, давно вже такої хуртовини не було у Красноставцях. 
Йосип підкинув дрів до печі. Вогонь запалав весело та приязно. Потім корчмар підійшов до віконця, протер його рукавом свитки, став вдивлятись у хуртовину. 
- Ох і мете. Так до ранку усю корчму замете до стріхи. 
Та раптом ніби щось темне промайнуло серед білого марева. 
- Що це? - тільки і встиг подумати, як двері з гуткітом відчинились. До корчми ввалився чоловік, увесь засліплений снігом.
- Мир вам, пане господарю.
Чоловік зтягнув з голови шапку і почав нею чистити одежу від снігу.
То був невисокий худорлявий чоловік, з густою чорною бородою до грудей і сальним довгим волоссям, акуратно зібраним у хвіст. 
- Пане священик? - спитав Йосип, уважно вдивляючись у прибульця.
- Так, пане корчмарю. Я отець Арсеній з Оринина. Думав, що згину серед поля. То якась кара єгипетська напала на нашу землю. Добре, що побачив вогник серед завірюхи - тільки тим і врятувався. Ще й молитвою Божою.
Священик широко перехрестився і витягнувши з нагрудної кишені латунний хрест, поцілував його і оглядівшись, сховав назад.
- Багато вам гріхів Бог простить за отой ліхтар на воротах, пане господарю.
- Йосип. Мене зовуть Йосипом. Та ви заходьте і сідайте, отче. Куди дорогу тримаєте?
- Дякую, пане. Додому їду з Кам'янця. По справам їздив - прав'ячий архиєрей викликав до себе. У мене там коник на подвір'ї - так ви, будьте ласкаві, найдіть для нього місце та вечерю. Бо то творіння Боже і теж воно милості потребує. 
- Добре, добре. Ви тут грійтеся, а я ось тепер все владнаю. 
Йосип накинув на плечу кожуха і вийшов у заметіль. А отець Арсеній став ближче до пічки, протягнув задубілі від холоду руки до затишного тепла. У пальцях одразу неприємно закололо, та все ж отець рук не відсторонив.
Через деякий час корчмар повернувся, та не один. З ним зайшла заліплена снігом жінка. Миловидне та ще зовсім не старе її обличчя розчервонілося від морозу. Побачивши священика, вона одразу ж склала руки для благословення. Отець Арсеній благословив її і відчув на руці холодні мокрі м'які губи. 
- Думала що вже настав мій час, отче, - весело сказала жінка, притулившись спиною до пічки.  
- Я ще такої хуртовини на своєму віку не бачила. Ніби кінець світу наблизився. Я з ярмарку їду..
- З Кам'янця?- спитав корчмар.
- Та ні. З Городку. І ось повертаюсь у Зарічанку.
- Сама? - здивувався корчмар.
- Так сама, - засміялась жінка, - я так завжди, ні на кого не надіюсь - лиш на себе і на Бога.
- Зовуть мене Катерина - торгівлею я займаюсь.  
Отець Арсеній здивовано прицмокнув язиком.
- А чоловік ваш де? 
- Немає чоловіка, - Катерина усміхнулась, - я сама справляюсь. 
- Що не кажіть, але важко людині самій, - Йосип зітхнув. Потім ніби прокинувшись, схопився на ноги.
- Поставлю до пічки вечерю. Підсмажу яєчню, ще і карасі є гарні. А ви поки відігрівайтесь. Корчмар почав поратись коло печі.
За стінами так завивала хуртовина, наче чорти пустились у танець. Катерина розмотала хустку, зняла кожушкок, підійшла до маленького зеркальця і пригладила мокре волосся. Отець Арсеній також зтягнув верхню одежину. Росчесав пальцями бороду, потягнувся. Не зважаючи на негоду - настрій у нього був пречудовий. Добре, що усе так владналося і він натрапив на корчму, на тепло. Тут можна буде і повечеряти, і перечекати негоду, і навіть заночувати. А ранком може і розвидніється. 
Скрипнули двері. Усі одразу повернули голови до входу. У теплу хату увірвалась завірюха. Спочатку здалося, що це сильний вітер одченив двері, але через мить до корчми разом з клубами снігового туману ввалилися два чоловіки. Усі вони з голови до ніг були заліплені снігом. З великим зусиллям зачинивши за собою двері, обоє стомлено опустились на підлогу. 
Корчмар залишив роботу і поспіхом підійшов до людей. 
Але один з чоловіків уже піднімався на ноги, прокашлявся, витер мокрою рукавицею білі від снігу вуса. Потім почав чистити верхній одяг.
- Ось пану допоможіть. А я сам. 
Йосип допоміг піднятися і другому чоловікові. То був невисокий повний, з кругленьким, безбородим і розовощеким як у дитини обличчям. Очі його, з густо заліпленими снігом віями розгублено і навіть здивовано дивились на корчмаря. Йосип допоміг йому, всадив на лавку. 
- Думав, що пропадемо, - весело розсміявся перший чоловік, очищаючи одежину від снігу. То був немолодий уже чоловік з сивими густими вусами, рясно заліпленими снігом. Коли він стягнув з себе заплатаного кожуха, то усі побачили стару, також у латках,, військову форму. То був старий відставний солдат, яких багато бродило Україною у ті часи. Солдат кинув кожуха на лаву сушитися, а сам притулився спиною до печі і почав грітися. 
- Думав, що вже зостанусь серед поля до самого ранку, - сказав другий чоловік, високим голосом,схожим на жіночий, - дякувати Богові - натрапили на корчму. Коник мій йти вже відмовлявся у таку негоду. Я до Оринина їхав, по справі одної шановної особи з нашого містечка, але через цю скажену хуртовину вже зовсім загубив дорогу. Але мій Марко видно почув житло і припустив сюди. Дякувати Богові, що цього пана зустрів по дорозі, - він вказав на старого солдата - ось  він і поміг мені доїхати. Там кінь у дворі..
- Добре, пане - я все владнаю з конем.
Йосип почав знову надягати кожух.
- От спасибі, пане....гмм
- Йосипом мене кличуть. А вас, панове, як величати?
- А я Юхим Ілліч. Ось служу нотаріусом у Кам'янці. А мого спасителя здається Іваном звуть.
- Так, - промовив той, - Іван. Відставний солдат. Ось іду зі служби до дому. 
- А де дім ваш?- спитала жінка, яка грілась коло груби. 
- Під Почаєвом. 
- Гарні місця там,- сказав священик, - і який боголепний монастир!
- Так. Місця там пречудові. Але не був я там уже більше як 25 років. Забрали мене молодим хлопцем, а ось повертаюсь уже дідом.
Солдат невесело зітхнув. Але через мить уже посміхнувся, почав приводити свій одяг до ладу. 
Корчмар вийшов у двір і споро владнав усе з конем. Розпряг, завів у стійло, підсипав вівсу і сіна.
У дворі снігу вже було вище колін. Вітер не вчухав. На два кроки вперед зовсім нічого не було видно. 
Повернувшись назад до корчми, Йосип підкинув свіжих дрів і продовжив готувати вечерю. 
Гості приводили себе до ладу - сушили одяг, взуття, вмивались, готувались до вечері. Усі швидко перезнайомились. Вже навіть почали шуткувати - ніби і не було пригод у завірюху. Після переживань важкого дня, коли все вже закінчилося добре і гості опинились в теплому затишному місці - напруга та тривога почали потроху спадати. А коли по корчмі пішли приємні запахи від печі, в усіх гостей роти наповнились слюною. 
Катерина весело і дзвінко сміялась над жартами Івана і над трохи незграбним Юхимом Іллічем. Навіть отець Арсеній, втягуючи ноздрею аромат яєчні, жареної цибулі і ковбаси з часником, посміхався у бороду.
В усіх був гарний настрій.
Та нарешті корчмар покликав  до столу. Загриміли лавки.  Усі поспіхом помолилися. Священик перехрестив їжу і почали вечеряти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше