Розділ четвертий

Я навіть не сумнівалась: подивитись на крикливого Діда Мороза, що стукав в двері, прибігла вже половина офісу. В мене не було ані найменших сумнівів в тому, що Лясик притягнув достатньо уваги. Щоб не стати ще більш відомою – я й так встигла прославитись за ту годину, що знаходилась на території фірми, - я кинулась до дверей і швидко відкрила їх, не забувши перед цим повернути ключ в замку.

Лясик застиг на порозі, дивлячись на мене своїми бичачими очима. Я ледь стрималась, щоб не закотити очі від роздратування і не стукнути його чимсь важким по голові. Просто неймовірна людина, ну чесно! Такий дурний…

Зізнатись чесно, я досі так і не зрозуміла, нащо мама так вперто сватала мене за Іларіона. Може, через ту кляту київську квартиру, що дісталась Лясику від бабусі? Житлова площа, справді, була гарна: продавши одну ту квартиру, можна було купити дві нових. Предки Лясика виявились багатими містянами, і історичний спадок, що дістався Іларіону, приємно вражав. Я не сумнівалась, що він не продав ту квартиру лише з одної причини.

Лясику було ліньки.

І так у всьому! Йому не доводилось прикладати жодних зусиль, щоб лишатись худим – адже Іларіон їв, як не в себе, але при цьому не жирнів, - але до гарної фігури йому не вистачало щотижневого відвідування спортзалу. Він міг похватились нормальним таким волоссям, але, так як лінувався привести його до ладу, стриг коротко та ховав під огидними париками та шапками Діда Мороза.

Обличчя у Лясика було теж нічого таке, симпатичне. Було б, якби він регулярно брився і пив трохи менше пива. А ще гуляв на свіжому повітрі і…

В цілому, Іларіон був якийсь… недороблений. При грошах, вдягнений в нормальний одяг, але при цьому якийсь неохайний, чи що. При роботі, але з повністю проваленими шансами на будь-який кар’єрний ріст. Я все чекала, доки Лясик почне запливати жиром і випивати більше ніж зазвичай, але він, зараза така, тримався, що давало привід моїй мамі казати: Іларіон точно не найгірша кандидатура!

О так, Лясику було тридцять два, десь як і Глібу. І саме він був причиною, з якої я вважала чоловіків в такому віці надто старими для себе.

- Це хто? – похмуро поцікавився в мене Ісаєв, явно незадоволений, що нас відволікли від розмови.

Лясик, осмілівши та знахабнівши, відсунув мене вбік і зайшов до кабінету. Ще й двері закрив за собою, паразит такий!

Ні, ну це якраз було добре. Ззовні долинуло розчароване зітхання – всі явно розраховували на цікаву виставу ще до корпоративу, - але особисто я була рада, що хоч якась частина життя не стане надбанням громадськості.

Офісу, точніше.

- Це я хто?! – взревів Лясик, зі свого звичного гидкого голосу переключаючись на відмінний дідморозівський басок. – Я – Дід Мороз! – він повернувся до мене і вже тихше, налякано так уточнив: - А це що за типчик?

Я схопилась за голову.

Здається, івент-агентство таки отримає скаргу… Проте, яка вже різниця, якщо маму все рівно звідти звільнили, ще й незрозуміло за що?!

- Знайомтесь, - промовила я якомога спокійніше, якщо в такій ситуації взагалі реально було зберегти самовладання. – Це Іларіон, він буде грати сьогодні Діда Мороза…

Лясик, виряджений в червону шубу, струснув посохом і поправив бороду, яку для зручності стягнув було на підборіддя.

- А цей типчик, - льодяним тоном проронила я, пронизливо дивлячись на Лясика, - Гліб Миколайович Ісаєв.

- Га? – перепитав Лясик, демонструючи одночасно туговухість і тугодумство – дві дуже характерні для нього риси.

- Гендиректор і власник цієї фірми водночас, - сердито промовила я. – Власне, саме на нього ми і працюватимемо!

- Ой!.. Здрасті, - втупився в Гліба Лясик. – Міль пардон… Бон муа…

- Лясик! – майже взвила я, штурхаючи його ліктем під ребра.

Гліб затрусився. Я дуже сподівалась, що він стримував сміх, а не бажання зламати ніс одному не дуже розумному Дідові Морозу.

- Це він вибачається, - перевела я бурмотання Іларіона на людську мову. – І каже, що більше не поводитиметься так безпардонно. Правда, Іларіон?

- Агась, - підтвердив Лясик.

Я закрила очі.

Як добре, що маму вже звільнили з того бісового івент-агентства! Принаймні, мені не влетить за те, що Лясик такий придурок, а я його досі не перевиховала!

- У нас виступ через п’ятнадцять хвилин повинен починатись, - нарешті нагадала я Глібові про справу. – Може, ми хоч подивимось, ну… На місце роботи?

- Так, звісно, - здався Гліб і таки посміхнувся.

Господи, дякую, що в цього чоловіка є почуття гумору!

Він же вдарив пальцем по якійсь кнопці на телефоні, що стояв на столі, і промовив:

- Алексо, проводи Діда Мороза та Снігуроньку на робоче місце. Забери їх з мого кабінету.

- Буде зроблено, Гліб Миколайович.

Я зітхнула. Контактувати з Алексою, звісно, не хотілось, але краще так, тому що наодинці я Лясика точно вб’ю.

Я потягнулась до шуби, але Гліб з неймовірною галантністю, проігнорувавши при цьому спопеляючий погляд Лясика, подав мені шубку, допоміг одягтись і посміхнувся.