Розділ восьмий

- Все в порядку, - через силу посміхнулась я. – Просто трохи зіпсувала настрій мама. Але така справа… Ходімо.

- Твоя мама, я бачу, дуже авторитарна жінка.

Він зайшов до кабінету, лишивши двері напіввідчиненими, і я з подивом виявила, що в прийомній вже нікого не було. Кинувши на Гліба здивований погляд, я тільки поцікавилась:

- А де…

- Жіноча рада пішла додому, готуватись до Нового року, - осміхнувся чоловік. – Алексі, звісно, дуже цікаво дізнатись, що відбувається у людей в житті, але, як розумієш, здійснювати покупки куди приємніше, чим пхати ніс в особисте життя начальства.

Я усміхнулась. Певне, місцеві акули були дуже незадоволені моєю появою тут і збирались зробити що завгодно, аби тільки відвоювати увагу Гліба, що «належала їм по праву», але прекрасно розуміли, що ця затія не надто проста.

- Так що з мамою? – поцікавився Гліб.

Замість відповіді я піднялась з крісла і забрала з рук Ісаєва пальто, накинула його на плечі і завмерла на кілька секунд, задавшись питанням, куди йти. Додому не хотілось абсолютно.

- Та вона хоче, щоб я не виривалась з-під її опіки, - я нарешті дозволила собі признати очевидне. – Що ж я можу зробити, якщо вона так себе поводить? От зараз сказала їй про роботу. Вона навіть не повірила. Впевнена, що якщо мене і взяли, то скоро виженуть, а отже, треба іти, влаштовуватись в бухгалтерію до тітки Світлани, - я затнулась. – Тобі не треба про це знати. І взагалі, мені не варто грузити тебе своїми проблемами.

Гліб усміхнувся.

- Як знаєш. Але особисто я сподіваюсь, що мені не доведеться умовляти тітку Світлану, ким би вона не була, повернути мені цінного співробітника.

- Не доведеться, - гмикнула я. – Це ж робота мрії. Я від неї нізащо не відмовлюсь, навіть якщо вистроїться ціла черга з маминих подруг!

- Тоді ходімо, - Гліб кивнув на відчинені двері. – Довезу тебе до дому. А то в передсвятковий день якось недобре сидіти в офісі, оточеною звітами.

- Ага, - кивнула я. – Слухай… Я тут книжку знайшла, випадково. Її, напевне, лишила моя попередниця…

Я підійшла до шафи і добула звідти товстенький томик.

- Повернути б.

Гліб потримав її в руках, прогорнув і кивнув.

- Так, це її. Я подзвоню, скажу, щоб вона її якось забрала. Чи, може, сама закину… Це, напевне, подарунок її чоловіка.

- Вона заміжня? – це й так було ясно з напису на книзі, що дівчина не самотня, але питання якось само зірвалось з язика. – А, ну, ви, напевне, не розігравали з нею пару…

- Деякі ділові партнери приймали нас за людей, що знаходяться в романтичних стосунках, але прямо про це не говорили, - знизав плечима Гліб. – А Алекс, її чоловік, не ревнивий і знає, що між нами нічого не було.

- Вона, напевне, гарна?

- Ага. І дуже любить чоловіка, - ствердно кивнув Ісаєв. – А ти що, ревнуєш, люба?

- А маю право?

- Звісно! Ти ж моя наречена.

Я розсміялась. Наречена! З мене така наречена, як незрозуміло хто… Але заперечувати цю заяву було б дивно, тим паче, я сама погодилась підіграти. Тому я просто прийняла руку, що запропонував Гліб, сперлась об нього і дозволила вивести себе з кабінету.

В офісній будівлі були ще люди, але не так і багато. Без сумніву, на нас дивились, і мені треба було б посміхатись, світитись від щастя. А я з кожним кроком до виходу все більше й більше похмурніла. Мамина поведінка виходила за всілякі межі розумного, і в мене не виникало ні краплі сумнівів в тому, що ввечері в гостях буде тітка Світлана, і мама почне розповідати про круговорот птах в природі і про синиць в руках.

Гарна пташка синиця, але так їй зіпсували цією поговіркою репутацію…

До виходу з будівлі я накрутила себе так, що була готова кидатись на людей. На вулиці відпустила руку Гліба, звелівши собі нафантазувати зайвий раз про наші можливі стосунки, рішуче зробила крок вперед, хоч поняття не мала, що з усього цього авто Гліба – але мені все рівно на метро, напевне, краще поїхати, швидше буде, - і очікувано послизнулась.

Лід, досить часте для Києва явище, був, на жаль, не на одному камінці і не на кількох крихітних ділянках. Я змахнула руками, скрикнула і полетіла вперед, наче ковзаняр, збираючись зустрітись лобом зі стовпом.

- Твою ж!.. – заругалась в напівметрі від бажаної для мого лоба мети – і раптом зупинилась, опинившись в чиїхось міцних обіймах.

- Обережніше ж треба, - проворкував мені на вухо Гліб, що спіймав мене. – А то так недовго і голову випадково собі розбити чи щось пошкодити.

- Я весь час падаю, - прошепотіла я. – А ти весь час мене ловиш.

- Ну, бачиш. Ми просто створені один для одного, - весело підморгнув мені Ісаєв. – Ти. До речі, доїхала якраз до моєї машини, - він кивнув на новеньку іномарку. – Але я не впевнений в тому, що можу лишити тебе. Раптом щось станеться? Може, погодишся поїхати до мене?

Я застигла. Зваба лишитись була неймовірна. Звісно, мені хотілось опинитись подалі від надто владної матері, що буквально нав’язувала свою думку, і не слухати дифірамби фірмі тітки Свєти.