Глава 2. Люба

Отямлююсь, коли малий заскакує мені на коліна. Шоковано дивлюсь, то на чоловіка, то на малого. 

– Ти ж Снігуронька? Справжня? – запитує малий. Очі горять, а з губ не сходить мила посмішка. Одразу хочеться пригорнути цю милоту до себе. Він такий красень. Реальна копія батька. Ніколи б не могла повірити, що діти можуть бути такі схожі на батьків, якби не побачила на власні очі. 

– Так, милий, – посміхаюсь йому. Проводжу рукою по каштановому волоссю. 

– Клас! Таточку, вона справжня! А, я ж тобі казав, що тобі збрехали, – малеча кричить так, що я примружуюсь. Перепонки вже на грані вибуху. 

– Збрехали, синку, – чую відповідь незнайомця. Підіймаю свій погляд. Усмішка? Яка вона гарна. Неймовірно. Я застигаю на обличчю чоловіка. Хочу навіть рота відкрити. Але малий, який сидить у мене на руках не дає мені милуватись тією красою:

– Снігуронько, а ти ж будеш мене няньчити? – запитує й кліпає часто оченятами. Навіть очі такі, як у батька. 

– Не знаю, – гублюсь. 

– Буде, – чую грізний голос. Холодок. От і кличку придумала. Від власних думок посміхаюсь. – Ходімо в дім, бо тут холодно. Марку, – малого, як вітром здуває. Він слухняно злазить з моїх колін . Вилазить з машини. Хапає батька за руки і йде з ним до будинку. О-о-о. Такий слухняний хлопчик.  

Так. А мені, що робити? 

Розгублено кліпаю очима. 

– Любо! – волає чоловік. У них, певно, звичка така. Кричати так, щоб перепонки вилітали. 

Виходжу з машини. Зачиняю дверцята. Поспіхом доганяю їх і беру малого за руку, яку він мені протягнув. 

Я оглянула похапцем величезний дім, у два поверхи. Присвиснула. В прямому сенсі цього слова. 

– Великий? – запитує чоловік. 

– Не те слово, – вражено говорю. 

Заходимо в середину, а там взагалі хороми, як у президента. Ні хріна собі! Навіть мармур всюди по підлозі. О-о-о, а люстра яка велика, кришталева. Меблі білі, лакові. Хай йому! Це просто палац. 

– Я піду переодягнусь, а ви знайомтесь, – говорить, коли ми заходимо до велетенської вітальні. Аж тепер я помічаю, що чоловік йшов ось у такому вигляді по вулиці. І не соромився ж. Від того, що я накоїла стає ніяково. Я оглядаю кубики чоловіка з зацікавленістю. Якесь захоплення його тілом прокидається. А може щось інше? Метелики так і пурхають.

– А мій телефон? – запитую, коли чоловік повертається, щоб йти. 

– Не зараз, – нервує. Йде з кімнати. 

– Татко, нервує, бо спізнився на дуже важливу зустріч, – говорить малий. 

– А ти у нас дуже розумний, – сміюсь. – То скільки такому розумнику років? – запитую сідаючи на диван. 

Спізнивсь. І все через мене. Незграбна. Скільки раз говорила собі дивитись по сторонам. Так ні. Потрібно летіти під колеса. Це ще добре, що вони вчасно загальмували. А так би було, хана, і прощавай Любонько. 

– Шість, – говорить серйозно. Брови навіть до перенісся звузив. 

– Ого, який вже великий. А мама твоя де? – запитую, але краще б цього не робила. 

– Шляється, то там, то сям. Приїздить тільки тоді, коли з татка хоче бабла зірвати, – відповідає малий буденним тоном. Я відкриваю рота від подиву. Йому тільки шість, а він вже знає таке, що в мене в голову не влазить. 

– Це тобі тато сказав? 

– Та, ні. Татусь, про ту стерву навіть говорити не хоче, – я прикушую від подиву язика. – Це Вал з Базом говорили, от я й підслухав, – сміється той. 

Сказати, що я шоковане, це нічого не сказати. Шок. Господи, що це дитя пережило? Про батька він гарно відгукується, а от про матір, то просто капець якийсь. 

– А ти за мамою не сумуєш? – обережно запитую. 

– Та, ні. В мене є класний татко. Навіщо мені зайві проблеми ще й із цією жінкою, – і тут я просто випала в осадок. Твою ж...

– Познайомились? – чую позаду холодний голос. 

– Та не те слово, – охриніваю. Переводжу шокуючий погляд на чоловіка.

– Так... – протягує. – Що ти вже наплів? – підходить до малого й теребить його волосся. 

– Нічого, – посміхається дитя.

– Добре. Біжи у свою кімнату і чекай на Снігурку,  а нам з нею потрібно поговорити. 

Малий киває та цілує чоловіка в щічку. Яка милота. Потім біжить у невідомому мені напрямку. 

– А зараз серйозно. Мене не хвилюють твої проблеми. Ти тепер будеш працювати на мене. Малому сподобалась. Та й... – замовкає. Хмуриться. – Зарплатня буде в кілька разів більшою, що в тебе була. Що скажеш? – переводить на мене чорний попелястий погляд. 

І, що я маю відповісти? Ох. Мені потрібні гроші. Ще й дуже. І та робота мені набридла. Але з іншого боку, я розумію, що тут буде не краще. З цим типом мені ще доведеться повозитись. Думай, Любо, думай. Ти ж хочеш собі купити квартиру? То в тебе буде тепер на це можливість. За кілька місяців нічого не станеться. Або станеться? Боже. Що робити?

– А якщо я не погоджусь? – запитую голосно ковтаючи. 

– У тебе все одно немає вибору. Забула, що тебе вже звільнили? А роботу у свята дуже важко знайти. Ну, звісно, якщо ти хочеш бути посудомийкою, то будь-ласка, – розводить руки в сторони. Я розумію, що цей негідник правий і не можу просто відмовитись. 

– Добре, – киваю. – Скільки годин в день я маю приділяти вашому синові? 

– Цілодобово. Я попрошу Вала, щоб привіз твої речі, – шокує мене. Але це й не дивно. В цього малого немає матері. 

– Гаразд. Що ще мені потрібно робити? – запитую, що найбільше цікавить. Бо мало, що потім випалить. В нього фантазія буйна, це я вже зрозуміла. 

– Поки, все. Далі розберемось. Зараз, мені потрібно їхати. Приїду через дві години. Поки освоюйся. Дай Валу ключі від квартири, щоб зібрав твої речі, – говорить встаючи з дивану. 

– Не потрібно. Я подзвоню подрузі, вона все винесе. Тільки поверніть телефона, – простягаю руку до Холодка. 

– Тримай, – кладе мені смартфон, але не мій. Він новенький. 

– Що це? – зиркаю то на мобільник, то на чоловіка.