Снігуронька для мого сина

Глава 11. Гліб

 

Я не дуже хотів пити. З думок не виходив наш із Любою поцілунок. Прямо, врізався в мою голову, коли я закривав очі.

Зрозумівши, що не витримаю без неї й пів години, я вирішив поїхати. Швидко покинув клуб. Сів до машини.

— Відвези мене додому, — сповістив своєму водієві. Поклав голову на підголів’я сидіння. Закрив очі, щоби згадати, знову, поцілунок із Любою, який я тепер, явно, не забуду.

Щось тисне в середині. Розумію, що за такий короткий час не можна покохати. Це просто нереально. Або ж я так думаю. Не знаю.

— Приїхали, — говорить Стас.

Я киваю й виходжу з машини. Підіймаю голову в гору. На мене починають падати маленькі сніжинки. Таке відчуття, що й погода погоджується зі мною. Усміхаюся. Йду до будинку. Проходжу безліч кімнат й знаходжу потрібно. Заходжу в середину. Підходжу до ліжка Люби і присідаю поряд. Проводжу рукою по обличчю, забираючи пасмо волосся та закладаючи його за вухо.

Люба морщить носа. Смішно плямкає ротом. Мені відразу хочеться її поцілувати, що я й роблю. Нахиляюсь й цілую. Легко торкаюся теплих губ.

Відчуваю себе залежним, або маньяком, який не, може, впоратись зі своїми почуттями. Ще б волосся почав нюхати.

Вирішую перенести цю красу у свою кімнату. Беру дівчину на руки та несу до себе. Минаю Вала, у якого очі стали по п’ять копійок.

Не дивуйся друже, сам шокований.

Кладу дівчину на м’яку постіль. Вкриваю простирадлом. Сам йду в душ. Миюсь. Одягаю піжаму й лягаю поряд із Любою. Притягую її ближче. Обіймаю та цілую в чоло.

Не хочу відпускати, а ні на мить. Вона мені потрібна. З нею я відчуваю себе не зовсім звіром, і не таким самотнім. З цією жінкою, я отримую спокій. Сподіваюсь, що й сон мій буде таким же спокійним.

***

— Так просто, — відповідаю, цілуючи її зі всією пристрастю.

Люба починає приємно сміятись. Такий лагідний, чистий сміх відразу засідає всередині.

— Ти голодний? — запитує. Дивиться так, що я готовий їсти тільки її губи.

— Дуже, — кусаю дівчину за шию та беру на руки. Обережно кладу на ліжко й накидаюсь на неї, мов хижак. 

Мені ніколи не набридне її цілувати. Не при яких обставинах.

— Перестань. Марк, певно, прокинувся, — сміється.

Хочу, щоб вона сміялась так постійно, щоб оці горіли радість. 

— Тоді, я повинен вас відпустити, СНІГУРКО, — виділяю останнє слово й підморгую.

— У вас немає іншого виходу, пане начальнику, — усміхається. Закусує нижню губу так сексуально, що я нахиляюсь й кусаю її. 

Найкращий ранок, який у мене тільки був.

— Все,  бо наш хлопчик лишиться без сніданку, — говорить досить серйозно. Брови зсовує на перенісся, хмуриться, а вже через секунду знову сміється.

Мені почулось, чи вона сказала наш хлопчик?

— Відпускаю, — підіймаю руки в гору, перекочуюсь на інший бік.

— Так краще. Що бажаєте перекусити? — запитує підіймаючись.

— Я б хотів тебе, але тоді залишиться голодним мій син, — хтиво посміхаюсь. — Тому зараз, я готовий з’їсти все, що приготують твої ручки, — встаю слідом.

— Прямо, усе? — єхидно усміхається. Я б сказав, підозріло.

— Все, — відповідаю.

— Гаразд. Тоді готуйся, — підморгує та йде з кімнати.

Я швидко приймаю душу. Одягаюсь та прямую на кухню. Зупиняюсь у проході. Милуюсь, як гарно Люба дивиться з моїм сином. Таке відчуття, що вона і є його мамою. Або я зустрів справжній скарб і мені пощастило, або вона дуже хороша актриса. Але не думаю, що Люба така. Вона проста. Занадто проста, щоби вчинити замах на моє майно. Тим більше, що й зустріч у нас була випадкова.

Відганяю непрохані думки. Втягую носом повітря та підходжу до свого хлопчика.

— Доброго ранку, малий, — тереблю його волосся, сідаю поруч.

— Доброго, татку. Це, правда, що ви зі Снігуркою скоро одружитесь і вона буде моєю мамою? — ошелешує мене малий. Я переводжу погляд на застиглу Любу. З її рук, навіть, ложка випадає і брязкотить по кахлю.

Усміхаюся такій реакції та не чекаю з відповіддю. Усе одно вже вирішив. Ще вночі. Знаю, що нереально за кілька днів покохати, а потім зробити пропозицію, але в житті буває всяке.

Буває таке, що ви знаєте людину все життя, одружуєтесь, а потім взнаєте, що нічого ви не знали. А буває, що зустрічаєтесь випадково й дізнаєтесь стільки, скільки вам потрібно, щоб одружитись і прожити все життя разом. У нас із Любою саме другий варіант.

Це не випадковий порив, як у мене було з різними жінками. Саме до неї мене тягне душею. Моє нутро, просто, співає, коли вона поряд. Мій звір сидить тихо, а розум завжди свіжий. З нею тепло та добре. Не в ліжку, як я зазвичай звик, а просто тому, що вона поряд. Тому, що, вона, може, захистити мене, а я можу захищати її. 

— Правда, — щипаю його за щічку.

— Ура-а-а, — кричить на весь будинок. Я кривлюсь. Переводжу погляд на шоковану дівчину. Встаю, щоби підійти до неї. Стаю навпроти та беру за руку.

— Ти ж не проти? — запитую.

Дурень!

Знаю, що рано. Вона вчора в поцілунку мені відмовила, а я тут зі своєю пропозицією.

«Глібе, ти з головою не дружиш» — кричав мій мозок, коли бачив реакцію дівчини.

— Постривай. Нічого не відповідай. Дай мені час і я зроблю найкращу пропозицію у своєму життя. Знай лиш одне, ти мені потрібна більше за повітря, — прикладаю її долоню до свого серця та лагідно усміхаюся.

***

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше