Снігуронька для мого сина

Глава 12. Люба

 

Я ніколи не могла подумати, що буду жити в таких реальних мріях. Ніколи не думала, що найкрасивіший та найбагатший чоловік зробить мені пропозицію. Шок. Усе ще на моєму обличчі легкий шок. Його щирість мене розчулила. Хотілося заридати перед ним. Стрималась. Не варто зараз пускати соплі.

Очі, які я б ладна бачити все своє життя. Вони такі нереальні. Такі неземні. Світяться так, немов я запалила в них вогонь кохання. Усе, що я можу, це не загасити їх полум’я і втримати, їх красу.

— Не варто пропозицій, — захрипло шепчу, міцніше стискаю руку чоловіка, який починає хмурити свої густі брови. — Я згідна, — усміхаюся щиро.

— Ти серйозно? — з острахом запитує.

— Так, так і ще раз так, — сміюсь.

Неочікувано Гліб підіймає мене на руки та починає кружляти. У середині все розквітати. Так, немов я з’їла метелика і пурхати. Немов усі квіти світу опинились у моєму шлунку. Зараз відчуваю себе найщасливішою жінкою всесвіту. 

— Який я радий, — шепче мені на вухо, цілуючи його.

«Якби ж ти знав, яка я рада. Безмежно»

Ще досі не віриться. Здається, що це лише сон і я зараз прокинуся.

— Я теж, — усміхаюся. Обережно підіймаю руку та прикладаю пальці до щоки неймовірного чоловіка.

— У мене тепер дійсно буде мама, — мрійливо говорить Марк. Ми повертаємо голови в його бік. Такий красень.

— Опусти мене на землю, — шепчу крізь зуби.

Зовсім голову втратили. Такий спектакль перед малим влаштували. Хоч смійсь, хоч плач.

— Не хочу, — хитає головою.

— Тоді я тебе вкушу, — блимаю очима та єхидно усміхаюсь.

— Не зможеш, — хитає головою.

Звісно, не зможу. Тут же малий.

— Просто відпусти, — дивлюсь на чоловіка так, немов готова виблагати весь світ.

— Гаразд, — погоджується.

Нарешті, я опиняюсь на своїх ногах та підходжу до Марк.

— Любий, нам час погратись. Біжи у свою кімнату, а я зараз підійду, — проводжу рукою по лагідній щічці. Усміхаюся, коли малий слухняно киває й біжить у бік кімнати.

— Ти думає, що так позбудешся мене, — чую позаду погрозливий баритон. Важкі руки лягають на мою талію. Мене трясе . У середині штормить.

— Та, що ти. Ні, звісно, — усміхаюсь. — Якщо ти забув, я все ще твоєму сину нянька, — лагідно промовляю.

— Ні, не нянька, а майбутня мати, — цілує мене в шию. Я починаю розтавати, як те морозиво на сонці.

— Знаю, — хриплю. У роті пересохло. Не можу буди так близько біля цього чоловіка. Відразу хочеться чогось більшого. Хочеться відчути його руки, де завгодно на своєму тілі.

— Розумниця, — прикушує мою шкіру на шиї. Я здригаюсь. Дихання важчає. Голова починає паморочитись. В очах темніє. Він робить із мене живий овоч. Його запах дурманить ніс. Не можу встояти. Хочеться присісти. Ні, прилягти. Ноги вже не тримають.

— Припини, — вимовляю з передишками.

— А то, що? — підіймає одну брову в гору. Єхидно усміхається.

Таке відчуття, що він хоче вижати з мене всі соки.

— Не знаю я, — починаю хникати.

З ним я, навіть, таке собі дозволяю. Можу, нарешті, побути жінкою, а не чоловіком у жіночій спідниці. Оце так пригоди, які надали мені можливість бути щасливою. Одного разу, попавши, під машину, я не думала, що попаду в капкан кохання.

— Ти хочеш мене, так? — його запитання вибило землю з під моїх ніг. Змусило моє серце спинити свій ритм. І почервоніти з голови до п’ят.

— Та ну тебе, — хмурюсь й відштовхую чоловіка.

— А, що не так? Нормальна реакція на привабливого чоловіка. Чи не так? — єхидно усміхається та притягує мене до себе. — Я от тебе ж хочу. Отже, ти хочеш мене, — впивається в мої губи. Від несподіванки я завмираю.

Не вірю, що це все відбувається зі мною. Не вірю, що чую такі сором’язливі слова. Ох… Я взагалі вже не вірю, що я в реальному світі. Напевно, перенеслась у паралельні світи.

Поцілунок вибив із мене останнє повітря.

— Ти… ти…, — спробувала вимовити, хоч слово. Не вийшло.

— Я, — усміхається чоловік.

— Неймовірно, — випалюю на одному диханні.

— Знаю, мила, — бере мене на руку.

Я готова провалитись під землю. Як же в цей момент мені добре.

— Я піду до Марка, — розвертаюсь і на гнучких ногах прямую до дитячої.

Не доходячи до неї підпираю стінку спиною і сповзаю по ніг. Якщо так буде завжди, то я вмру від серцевого нападу, або від нехватки дихання.

Боже, і це тільки початок.

— Я хотів сказати… Ти, що тут робиш? — чую на смішливий голос чоловіка.

— Нічого. Забудь, — швидко встаю, тримаючись, за серце. Ще виплигне з моїх грудей. — Що ти там хотів сказати? — попри його насмішки говорю, відводжу погляд у бік.

— Я домовлюсь з агенством, щоби влаштувати весілля. Ти не проти? — втихомирює свій сміх.

— Та ні, ні, — відмахуюсь.

— Тоді добре. Я пішов, бо ще серцевий напад отримаєш від моєї присутності, — продовжує сміятись. Щоби тебе!

— Та ну тебе, — злюсь. Повертаюсь та йду в кімнату хлопчика.

Боже, це ж треба було так опозоритись. Серце ніяк не можна приборкати. Негідник! Це ж треба було так попастись. Що він про мене подумає? Жах.

«Любо, ти ненормальна. Весілля. Це просто капець. І, що тепер робити? Я ж про це не задумувалась. Як сказати подругам?»

Моє серце зараз точно лишиться тіла. Так гупає, що,здається, у вухах відлуння чути.

Я втрапила…

 

***

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше