Глава 18. Люба

Подруги увірвались у мою палату, мов вихор, змітаючи на своєму шляху Вала, який щось бубнів собі під ніс. Кинули повні пакети біля ліжка й насупили свої гарненькі личка.

— Ну? — підняла в запитанні брови Віра, яка починала закипати. Її біляве волосся падало на чоло і вона пробувала його здути. Сині, мов літнє небо очі в запитанні дивилися на моє палатне тільце.

— Баран кігну, — почала дражнитись із нею.

— Ти мені тут зуби не заговорю. Розповідай давай, чого це ти тут валяєшся і, хто той гамадрила? — тицяє в мене пальцем та сідає поряд. Пильно дивиться в очі, щоби не пропустити нічого, що могло вилетіти з мого рота.

Ну, мені й довелось їм усе пояснити. У дуже красномовних подробицях. Дівчата спочатку відкривали рот, а в кінці розмови закивали. Навіть перебивати мене не наважувались і так по колу. Поки я не дійшла до кульмінації, важко видихнувши.

— Мда… Подруго. Не заздрю я тобі, — засміялися вони обидві.

— Знайшла собі тирана, — видала мені Надія. Чорнява, блідолиця дівчина з зеленими алмазними очима.

Мої очі на лоба полізли. Що це вони тут влаштували? Якого ще тирана? Боже, що вони собі вже нафантазували, окрім моєї розмови? Я ледь із відчаю не завила. Це ж треба було таке наляпати.

— Дівчата перестаньте. Гліб не тиран і на нього, не схожий. І не дивіться на мене так. Я знаю, що він хороший і крапка, — я стала грізніше хмари. Похмуро зиркаючи на своїх подруг, які зітхнувши протягнули мені пляшку пива, яку я радо прийняла. — Добре. Досить. Давайте пограємо в карти, як у добрі давні, — посміхнулась відкидаючи тривожні думки, які вже закрадались у середині.

— Я вже скучила за такими нашими вечорами, — всміхнулась Надійка.

Я кивнула, радо приймаючи шість карт собі до рук. І тут почалася справжня боротьба трьох різних жінок, які махалися картами, мов фурії своїми блискавками з очей. Це був бій на розум, який я блискавично виграла.

— Так нечесно, — застогнала Віра, зіщуливши очі. — Ми тобі піддавались, — зареготала вона.

Я хмикнула знизивши плечима. Я ж то добре знала, що обіграти вони мене не могли, бо я блискавичний гравець із відмінною пам’яттю.

— О, так. Ви явно мені підіграли, — теж засміялась я. Дівчата нахмурились від мого іронічного реготу.

— Ну, усе, досить, Любо, — зупинила мене надута Віра.

— Чого це ви образились? Думали, що обдурите хвору подругу? Е, ні. Я ж знаю, що перемогти ви мене можете тільки в одному випадку — якщо я буду помирати. Життя вже навчило мене цим випробуванням долі, — хмикнула я, попиваючи з пляшки пійло. — Розкажіть мені, як там вдома? Як на роботі? — зацікавлено кинула на них погляди. Дівчата понуро опустили погляди на свої пляшки й тихо зітхнули. Причому синхронно. — Та-а-ак… Що вже не так? — занепокоєно присіла до них ближче, взявши за руки.

— Та все так, Любо, але ти сама знаєш, яке в нас нікчемне життя. Добро, що хоча б тобі пощастило, — зітхнула Віра. Я напружилась усім тілом і вони це відчули.

— Та все в нас добре, — штовхнула Надійка Віру, щоби та закрила петельку, але мене й тут не проведеш.

Я вже сама зрозуміла, що їм потрібно. Веселощі — для підняття настрою. Хороший хлопець — для життя. Та нормальна робота — для проживання. Ну, перші два я могла б виконати, а от із третім… потрібно подумати.

— А, ну перестали вішати носа! — загрозливо прогарчала до них. — Підібрали свій смуток. Зараз ми підемо розважимось, — я піднялася швидко з місця, показуючи їм, що моє слово закон.

— Але ж як… Твій наречений буде сердитись. Та й той… не пустить нас нікуди, — занепокоєно вказала поглядом на двері Віра.

— А хто питатиме, м? — кинула я їм із викликом.

От хто-хто, а мене ніколи не могли зупинити такі легкі стіни, як Вал. От кому зараз не пощастить так це йому. У мене визрів, ну, дуже блискавичний план, який я приведу в дію. Я буду не я, якщо це не зроблю.

— Чекайте мене тут, — замахала я руками й побігла до дверей. Обережно відкрила їх та просунула голову в отвір.

— Вал, мені потрібно сходити до медсестри, можна? — запитала обережно.

— Хай оті сходять, — нервово кинув на дівчат. Я зітхнула. Розуміла, що ситуація його дуже дратувала, але нічого, потерпить.

— Я хочу сама! — настояла на своєму. — Що буде, якщо я схожу за ліками? Небо впаде на землю? — заскреготіла нервово зубами.

— Ну, добре, — застогнав він. Я швидко минула цю гору м’язів і побігла до посту медсестер.

Попросила в них снодійне, схиляючись на те, що не можу заснути, а болить страшенно голова. Дівчата зжалилися наді мною. Уже до палати я мчала так швидко, мов за мною стадо барнів женеться.

Проскочила ошелешеного Вала і ввалилась у палату минаючи його персону.

— Ось! — радісно простягнула пігулки дівчатам.

Вони похмуро подивилися на мене, мов на божевільну.

Так-так, іноді я сама думаю, що в мене не все впорядку.

— Що це? — дивувалася Надія. Я зітхнула й почала розповідати свій простий план. Дівчата похитали головою. Дали зрозуміти, що план дурний і божевільний.

Ну, звичайно. Приспати такого кабана, вік божевільного. Та ще й потім втекти з лікарні й повернутися до світанку. Оголосивши в голос, мені самій уже цей план здавався дуже нереально дурним. Але, що поробиш, якщо свобода мені важлива. Я ж не тварина, а жива людина, яка теж хоче дихати вільно. Не відчуваючи себе в заперті, або в золотій обрамленій клітці.

— Вирішено, або так, або ніяк, — застогнала я від безсилля.

— Ти здуріла, Люба. Я в цьому участі брати не хочу. Ти розумієш, чим усе це, може, закінчитись? А якщо твій Гліб прийде? — занепокоєно заходила по кімнаті Надія.

Я надула губи. Кілька секунд обдумувала сказане чорнявою подругою. Важко зітхнула і все ж вирішила діяти по свому. Я не буду робити все, як захоче Гліб та його пси. Я маю гордість врешті решт. А ще я дуже зла на нього. Після першого нашого разу він зник. Просто втік. Наволоч! І я готова йому мститись. Жорстоко й боляче. Ну, тримайся, милий. Я зроблю з тебе слухняного й покірного.