Розділ третій

На роботу я не прийшла – прокралася. Спеціально встала раніше, на п'ять хвилин зависла похмурою статуєю над Ксюшею, щоб вчасно зрозуміти, що не допоможе: сусідка в мене непробивна, тут хоч стій над душею, хоч не стій, не прокинеться! Хіба що подушкою її спробувати придушити, але ж мене же не звільнили, зарано позбавлятись свободи…

Гнана похмурими думками, в офіс я прийшла за півгодини до необхідного часу. Вразила охоронця своїм похмурим виглядом, не з першого разу потрапила картою по пропускній системі, щоб був зафіксований мій прихід, і Генадій Іванович навіть ласкаво уточнив, чи все зі мною в порядку. Спитав, чому на корпоративі мене не було. Довелось відповісти, що пішла на підробіток, на що охоронець відповів повним розуміння поглядом.

На сьогодні Васнецов знову призначив співбесіду, якщо вірити Генадію Івановичу, а значить, мене чекає чергова дурненька блондинка. Охоронцю такі також не подобалися. Він в свої п'ятдесят сім був чоловіком глибоко жонатим, дружині вірним – і поділяв її погляди на життя. А дружина вважала, що в нормальної жінки має бути хоч трохи мозку в голові.

Тому Генадій Іванович завжди був на моїй стороні. То не надто сильна опора, але він, певне, був одним з небагатьох, з ким в цій фірмі я змогла поладити. Всі решта – або жінки, що вважали, що в їх віці не варто спілкуватись з якоюсь малоліткою, такою, як я, або дівиці, що мріяли захопити серце шефа. Я була неправильна. На Котовського облави не влаштовувала, спідниці короткі не носила…

Один раз надягла! І що? В ту ж мить потрапила в лапи Данила Сергійовича.

Так чи інакше, я зайняла своє робоче місце, ввімкнула комп і цілих три години успішно прикидалась зайнятою. В звіт одна за іншою пробирались мерзенні помилки, я перераховувала, від злості ледве не метнула чашкою в Васнецова, що заглянув в кабінет. Ейчар не образився; ми з ним дотримувались навіть не ворожого, а звичайного нейтралітету. Васнецов тягнув чергових блондинок, але не морочив мені голову, а я одна працювала за двох, але не терпіла нападки з його боку, коли він раптом згадував, що повинен ще виконувати ще менеджерські обов'язки, поки не підбере кого-небудь толкового на це місце.

- Ти чого сидиш? – Васнецов влаштувався на поки що вільному стільці, призначеному для чергової дурненької блондинки. – Тебе, між іншим, шеф викликає.

- Нащо? – похмуро поцікавилась я.

- Не знаю. Сказав знайти йому нашу сіру мишку…

- Так і сказав? – серце впало в п'яти, але з Васнецовим треба бути уважною, а не вірити кожному його слову. А то обмане, це для нього як раз плюнути, а потім буде висовуватись з-за кутка і посміюватись.

Судячи по роздратуванню, що промайнуло в очах у чоловіка, шеф все-таки виразився не так.

- Ні, - скривився він. – Сказав привести йому Ольгу Веретенникову. Але ж всі знають, що то брехня! І що ти у нас сіра ми…

- Ще одне слово, - пригрозила я, - і я розкажу, як останні чотири мої колеги потрапили на це місце.

Васнецов насупився.

- Нам не треба псувати наші прекрасні стосунки, Оленько! – м'яко заперечив він. – Нащо? Ти ж гарна дівчинка…

- Яка два роки без підвищення! – незрозуміло нащо відізвалась я, хоча прекрасно розуміла, що ніяке підвищення мені не світить, якщо я зараз знов зроблю щось не те. А погоджуватись на всілякі неоднозначні пропозиції з боку шефа було як мінімум огидно. Все-таки, я навіть уявити собі не могла, як так можна: заради кар'єри або заради грошей лягати з кимось в ліжко.

Огидно, що б там Ксюша не казала!

Васнецов хотів відповісти щось про підвищення, але мені вже було нецікаво. Схопивши папку з попереднім варіантом звіту – скоріше для вигляду, мало там що, раптом Котовський зацікавиться? – я буквально вилетіла із кабінету, з такою силою закривши за собою двері, що Васнецов аж підстрибнув на своєму стільці. Напевне, лишився незадоволеним, але невелике начальство! Оце вже точно, вдарила б я його, шансів вилетіти з роботи було б куди менше!

Вся моя впевненість кудись зникла в приймальні шефа. Суворий погляд Галини, його секретаря-референта, нічого хорошого мені не обіцяв.

- Що йому треба? – уточнила я, прекрасно розуміючи, що Галя нічого розумного не скаже, та й навряд їй щось відомо.

- Не сказав, - знизала плечима Галина, - лише сказав, що то негайно. Чому ж так довго?

- Васнецов передавав півдня, - мені стало незручно. Ще й запізнилась через цього дурня! – Мені зачекати?

- Заходь, він вільний, - секретар зміряла мене таким поглядом, що захотілось під землю провалитись. – Ти знову в цьому своєму?

"Це своє" – то точно про одяг. Брючний костюм і бежевий гольф вона явно не оцінила, певне, ще й подумала, що до шефа в такому вигляді не можна. Сама Галина – про це всі точно знали! – на Данила Сергійовича не задивлялась, була заміжня, тому її гордо називали "секретар-референт", а не "секретарка". Я поняття не мала, скільки їй років, знала лишень, що більше тридцяти, хоча виглядала ця жінка набагато молодше. Але мій "мишиний" стиль не схвалювала навіть вона.

- І папка нащо? Він нічого про звіти не казав! – почала Галина, але я, зважившись, постукала і заглянула в кабінет.

- Данило Сергійович, можна? – він, не відриваючись від паперів, які переглядав, стоячи поряд зі столом, кивнув, і я прослизнула тихо, мов мишка, в кабінет…