Глава 5

Протягом місяця та восьми сеансів навчання мені вдалося отримати таку кількість знань, яка б викликала заздрість у будь-якого генія з мого часу. Генії геніями, а от якщо рівень розвитку суспільства відстає на сотні років у третьому тисячолітті нашої ери, то жодні феномени розуму не здатні конкурувати за такого розриву в часі.

Декілька разів мені доводилося заставати Льбабаля в куполі під час розмови зі «надлюдьми». Моя обережність рятувала мене від того, щоб бути виявленим. Перечікуючи цей проміжок часу в заростях, я виходив, коли вже «надлюди» здіймалися в небо на своєму швидкісному апараті, а Льбабаль вирушав у бік поселення. Стало дуже цікаво, про що вони там говорять, тому наступні чотири сеанси навчання були присвячені основам лінгвістики, на яких я докладно розглянув мови всіх народностей, особливості міміки та жестів, а також схожість принципів спілкування між різними представниками тваринного світу. Ці знання допомогли мені зрозуміти лінгвістичну оригінальність бульбульців. Вже на основі цього я став органічно вчитися мови цих істот і за кілька місяців освоїв її цілком. Тому надалі описуватиму діалоги з бульбульцями, як я розумів їх своєю рідною мовою.

– Доброго ранку, Гнулігюль, – звернувся я з першими словами бульбульською до самця сімейства, в якому жив.

Від моїх слів Гнулігюль сторопів і став задкувати, поки випадково не сів у дерев'яний тазик з водою.

– Заспокойся, Гнулігюлю, все гаразд. Тепер я можу розмовляти як ви, – сказав я спокійно.

– Але як? Ти ж довго не розмовляв із нами, – здивувався він.

– Я придивлявся, прислухався, і тепер можу говорити з тобою.

– Це неймовірно! Це якесь диво!

– Ніякого дива. Звичайна справа – освіта, – сказав я задоволеним голосом.

– Як же тебе тоді насправді звуть?

– Боюся, я не зможу передати це бульбульською, але рідною мовою моє ім'я звучить як «Сергій».

– Дійсно, складно звучить. Я навіть і приблизно не зможу вимовити твоє ім'я, – сказав уже спокійніше Гнулігюль, встаючи з тазика.

– Не напружуйся, друже. Зви мене, як і раніше називав – я зрозумію, – сказав я, згадавши, що якщо визначити ближче до нашого співзвуччя, то вони звали мене «Спапіль», що в перекладі з бульбульського означає «Прибулець». – Ну а якщо вийде, то зви мене так – Сергію, – постарався я вимовити своє ім'я бульбульським звучанням.

– О, так простіше. Приємно ще раз познайомитись, Сергію! А мене звуть Гнулігюль. Я самець глави сімейства Апульплюм, – радісно представився він.

– Та в курсі я, Гнулігюль, в курсі. Нарешті, зможу висловити вам подяку за те, що дали мені притулок і надали всіляку підтримку, – щиро сказав я, і потиснув своєю рукою його чотирипалу волохату лапу.

У цей час до передпокою зайшла Апульплюм.

– Батюшки рідні! Він що – розмовляє, як ми? – вигукнула вона бульбульською.

– Люба, я сам у шоку! – відповів їй Гнулігюль, продовжуючи утримувати мою руку у своїй лапі. – До речі, його справжнє ім'я – Сергій.

– Сергію, що ж ти стільки часу гугнявив якось дивно? І тільки тепер я почула від тебе благородне співзвуччя.

– Вибач, Апульплюме, я не навмисне. Просто вже вивчив вашу мову, – відповів я їй.

– Ну, навіть не знаю що сказати... А ось спитати б тебе не завадило, – Апульплюм всілася на табуретку.

– Запитуй, господиня, – підійшов я до неї ближче. – Ти, мабуть, хотіла б дізнатися, звідки я такий взявся?

– Саме це я й хотіла дізнатися.

– Так, Сергію, адже представників твоєї раси ми не бачили вже кілька років, – додав Гнулігюль. 

– Як кілька років? Ви не помиляєтесь? Чи не сотні років, а лише кілька років? – здивувався я.

– Ох, Сергію, це був складний період. Істоти твоєї раси прилетіли на синіх вогняних кулях і поневолили нас, але за три дні чомусь безслідно зникли. І ось за три роки з'являєшся ти. Наш народ дуже злякався, що знову потрапить у неволю. Але коли ми побачили твої очі, то зрозуміли, що ти не завойовник. Та й відрізняєшся ти від тих прибульців деякими ознаками, – розповіла Апульплюм.

– Вони вищі за мене зростом?

– Так. То ти їх знаєш?

– Ні. Просто припустив, – не хотів поки що я розкривати таємниці зустрічей Льбабаля зі «надлюдьми».

– Вони й вищі, і погляд у них якийсь гострий, проникливий. Важко їм дивитися у вічі – ніби вони можуть поглядом наскрізь пропалити отвори в тілі, – хвилювався Гнулігюль.

– То хто ж вони тоді? – запитав я.

– Вони називали себе «рятівниками з піднебіння».

– Врятували вас?

– Вони врятували нас лише тоді, коли забралися з наших земель, – гордо відповіла Апульплюм.

– А за межами вашого поселення є ще якісь раси істот? – поцікавився я.

– Там багато поселень з розумними представниками нашої цивілізації, ну ще й різні тварини та дикі звірі, – відповів Гнулігюль.

– Сергію, і все-таки як ти тут опинився? – запитала Апульплюм, уважно вдивляючись мені в очі.