Глава 7

На «Приджелі» мені виділили компактну, але досить затишну каюту, в якій знаходилася мінімальна кількість приладдя, і водночас достатньо, щоб відпочити та привести себе до ладу. Відкидна постіль, цифровий стіл, крісло, що анатомічно підлаштовується, і душова – це і все наповнення моєї каюти. Хоча, я й не знавець яких-небудь космічних кораблів, але мені здається, що для триденних подорожей у просторі, комфортабельності більше й не потрібно.

Прийняти душ мені довелося «сухим туманом», бо на «Приджелі» найжорстокіша економія води. Річ у тому, що сама вода заважає здійснювати стрибки в гіперпростір, тому на кораблі вона знаходиться лише в кількості, необхідній для підтримки життєдіяльності членів команди та пасажирів. «Сухий туман» на тому зорельоті – це далеко не та речовина, яка використовувалася у мій час для очищення салону автомобіля. Суміш дрібної пари в душовій «Приджела» і вичищає, і знімає втому, і надає відчуття, ніби тіло поринуло у повну ванну з водою.

Після душа моє тіло, позбавившись напруги, відразу захотіло прийняти горизонтальне положення, щоб добре виспатися і перезавантажитися. З блоком управління ліжком мені не довелося довго мучитися, оскільки індикатори його об'ємної голографії відображалися до простоти зрозумілими умовними знаками. Тільки я притулив голову до подушки, так одразу ж провалився в глибокий сон і протяжно з гучним хропінням втягнув через носоглотку повітря. Від свого ж хропіння я миттєво прокинувся і злякано подивився на всі боки. Стан незрозумілий – начебто лише на хвилину провалився в сон, але спати вже не хочеться, і водночас тіло відчувається важким і ледачим. Десь я чув, що організм людини так влаштований, що під час сну першим повинен перезавантажитися мозок, а потім уже й все тіло. Так, мабуть, і зі мною сталося, що я не відпочив фізично. Але чому ж я раптово прокинувся? Раніше мене не будило хропіння, і сон був тривалим та повноцінним.

Трохи полежавши на боці, стало зрозуміло, що не давало мені спокою – спогади про вбитого мною тиронця раптом почали давити на совість. Ймовірно, після того, як мій інтелектуальний рівень зріс, з'явилася й гостра свідомість. Почуття відповідальності за спричинення шкоди хоч і далекому мені за родом тиронцю, але все ж таки живій розумній істоті, загострилося до нестерпного болю всередині мене. А раптом цей тиронець – мій далекий нащадок, сто разів праправнук? Так, так – адже він справді міг бути моїм прямим нащадком. Тиронці походять від людей із Землі, і нічого не заважає збігу того, що мутант, який загинув від моїх рук, є носієм ДНК сім'ї Березюк. «Мутант Березюк з планети Тирон» – можна з гумором поставитися до цього формулювання, але жахливе почуття, ніби я вбив свою дитину, викликало паніку. Я різко встав з ліжка і став ходити туди-сюди, чухаючи двома руками потилицю. «Я вбив свою дитину!» – майнуло в моїй голові. І тут же: «Тиронець-мутант – моя дитина? Та годі! Коли я залишав свій час, то ні про яке потомство і мови не могло бути, тому той тиронець мені ні ким не доводиться». Від такої думки я трохи заспокоївся, але потім подумав: «А якщо доля все-таки зробить ласку і дозволить мені повернутися до свого часу та створити сім'ю, то ймовірність продовження мого роду на Тироні існує?». Знову мене скувало всередині занепокоєнням. «Та ні, ні! Дуже мала ймовірність – майже незначна», – заспокоював я себе.

Після таких тривожних міркувань я вирішив вийти з каюти й прогулятися кораблем, щоб трохи відволіктися. Довгий коридор привів мене до просторого відсіку, в якому здійснювалося все управління кораблем. Посеред відсіку, повільно погойдуючись на кріслі, що завис у повітрі, дрімав юний Бельгазо. Від моїх човгань по підлозі в обрізаних будівельних черевиках він стрепенувся й озирнувся навколо, поки не зустрівся зі мною очима.

– А, лербі мо токо, – сказав він своєю мовою, та трохи видихнув.

Бельгазо спустився на кріслі донизу і розвернувся до мене обличчям.

– Не спиться, Сергію? – запитав він, не встаючи з крісла і закинувши ногу на ногу.

– Та щось жахіття турбують, – відповів я.

– Сідай. Побалакаємо та відженемо неприємні думки, – запропонував Бельгазо крізь позіхання, вказуючи на крісло поруч.

Я сів у крісло, яке одразу приємно обволокло тильну сторону мого тіла, причому поперек і шию трохи жорсткіше, ніж верх спини та зовнішню частину стегон. Бельгазо глянув на мене сонними очима, і мені здалося, що погляд у нього зовсім не підлітковий, а бувалого чоловіка. Такий погляд буває у молодих хлопців, які вже в перший рік служби в армії, виявилися учасниками бойових дій і пропустили крізь себе всі жахи війни. Мені стало зрозуміло, що Бельгазо неодноразово доводилося брати участь у бойових сутичках і знаходитися за крок від смерті. Його ні чим не помітне русяве волосся і худе молоде обличчя не відповідали досвідченим і мудрим сірим очам. Тонкі пальці та відсутність щетини видавали в Бельгазо його підлітковий вік, але поведінка та манера тримати себе вказували на мужність у характері цього хлопця.

– Їсти хочеш? – перебив мовчанку Бельгазо.

– А крім каші щось є? – запитав я зацікавлено, і тоді Бельгазо розсміявся.

– Це вас як арештантів там годували кашами, а тут усі вишукування страв за твоїми уподобаннями, – продовжував усміхатися він.

– Невже? Прямо-таки всі?

– Всі, – підтвердив Бельгазо.

– Де всі ці продукти змогли розмістити? Контейнер-холодильник за нами слідує, мабуть? – тут уже посміхнувся я.

– Та все тут, на «Приджелі».