Сочеванець

Глава 12

         Того ж дня, коли я з Латірою прибув у 2022 рік, мені вдалося орендувати невелику скромну квартиру в тихому спальному районі. У медсанчастину я не став ходити, тому що Латіра дуже швидко вилікувала мені руку «електронним загоювачем». На щастя, в офісі будівельної компанії мені видали премію за нібито отриману травму на виробництві. Цих грошей мало вистачити на найближчий час, протягом якого нам належало розібратися, як повернутися назад у майбутнє. А знайти часовий портал не така вже й легка задача, попри те, що я ним скористався вже двічі. Одне зрозуміло, що перекидання у часі відбувалося у шахті ліфта тієї недобудови. Але як зрозуміти механізм цього процесу? Невже для того, щоб подолати часовий бар'єр, потрібно бути у вільному падінні того ліфтового простору? Якось усе це не дуже зрозуміло. Але хай там як, я вирішив все-таки повернутися в 4127 рік, щоб продовжити боротьбу за утримання незалежності сочеванського народу.

Перебуваючи у місті мого часу, Латіра спочатку отримувала суперечливі враження від побаченого. З одного боку вона розуміла, що різниця більш ніж у дві тисячі років позначиться на місцевій інфраструктурі, навіть якщо взяти обнуління людських досягнень у 2713 році. Але з іншого боку Латіру дивувало те, що за необхідні людині першочергові блага, такі як вода, їжа, одяг, медична допомога, доводиться давати щось натомість, платити гроші або, як вона сама це називає, вимінювати на папірці з картинками.

Коли ми пішли в торговий центр, щоб прикупити їй щось з одягу, Латіра настільки зраділа різнофасонним платтям, що прихопила з собою їх тридцять штук. Але після моїх пояснень, що за все це треба заплатити суму, яка у кілька разів перевищує наш можливий бюджет, її обличчя стало дуже сумним. З таким обличчям Латіра перебувала майже весь час нашого переміщення торговим центром, поки все-таки нам не пощастило купити їй на розпродажі кілька суконь, спортивний костюм, кросівки та туфлі. Добре, що мені не була потрібна покупка місцевого одягу, адже хоч і не брендові, але досить пристойні джинси, футболки та кросівки зберігалися у мене в будівельному вагончику. Але ось у той момент я подумав, наскільки ущербне моє життя в цьому часі, що не можу зробити гідні подарунки дівчині, і наскільки підвищилася значущість моєї персони через дві тисячі років.

Потихеньку ми почали звикати з думкою, що нам доведеться пожити тут невизначений час. Але й жевріла надія, що все-таки незабаром вдасться активувати чіп електронного речника з величезною базою знань, які допоможуть нам знайти портал для перекидання в 4127 рік. За словами Латіри, потрібно було знайти спільний перехідник між тим пристроєм та сучасними цифровими кодами, щоб розшифрувати вміст чіпа. Для цього я придбав уживаний ноутбук – щоб і ознайомити Латіру з інтернетом двадцять першого століття та перекладати для неї знайдені матеріали на сочеванську мову. Моїх нещодавно отриманих знань, а також інтелекту Латіри вистачило, щоб скласти цифровий алгоритм для зчитування інформації з чіпа. І яке було моє здивування, коли на деформованому екрані лептопа з'явився образ Григорія Івановича. Електронний речник був збентежений, постійно оглядався і намагався щось сказати нам, жестикулюючи руками.

– А-а, зараз, зараз, Івановичу, – сказав я та під'єднав портативний мікрофон, а також включив звук на ноутбуці.

– Сергію! Сергію! – кричав з екрана Іванович.

– Говори, Івановичу. Що трапилося? – запитав я його з посмішкою та подивився на Латіру, яка теж розпливлася в задоволеній усмішці від того, що нам вдалося вийти на контакт із нашим електронним речником. – Тільки, будь ласка, сочеванською, – додав я.

– Сергію, де я? Мені ніколи не доводилося перебувати в такій дірі, – очі Івановича виглядали зляканими.

– Ти зараз у мене в ноутбуці та підключений до Всесвітньої мережі Інтернет. Тож можеш трохи освіжити свої знання. Тільки, будь ласка, не викладай наявну у твоєму розпорядженні інформацію у вільний доступ, – вирішив я трохи пожартувати, розуміючи, що Іванович цього не зробить.

– Але як я опинився тут? – спитав уже спокійним тоном Іванович. – А, почекай, почекай... Щойно за допомогою інтернету я дізнався, що сьогодні десяте червня дві тисячі двадцять другого року. Як так вийшло, що ми опинилися у твоєму часі?

– Григорію Івановичу, дорогий ти наш, – почала відповідати Латіра, – якби ми знали, чому опинилися тут і яким чином... Але, на жаль.

– Тобто, Івановичу, – продовжив я, – перекидання в часі сталося з тієї ж пустелі в бульбульській резервації та завершилося в тій самій шахті ліфта. Поки що це все, що ми знаємо.

– А я думав, що ви планували доставити чіп до Сочевану, – задумливо сказав електронний речник.

– Планували, Григорію Івановичу, – з жалем говорила Латіра, – але в останній момент наша група зазнала нападу тиронців. Нам вдалося вирватися з оточення і подолати кілька кілометрів, після чого мене та Сергія поглинула пустеля і відправила у двадцять перше століття.

– Оце перипетії долі, – висловив Іванович. – І що ви тепер плануєте робити?

– Повертатись, – відповів я. – Обов'язково повертатися у сорок друге століття.

– І, напевно, вам знадобиться моя допомога? – лукаво спитав Іванович.

– Ну, не відмовилися б, – з усмішкою відповів я.

– Тоді питайте. З чого ви хотіли б почати?

– Спершу навчи Латіру українській мові у прискореному форматі. Я хочу разом з нею з'їздити та відвідати свою маму, адже негарно виглядатиме, якщо Латірі при мамі доведеться весь час мовчати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше