Сочеванець

Глава 17

         Як з'ясувалося пізніше, Шерді вже наступного дня після того, як розподілив нас по тюремних камерах, захотів з нами поспілкуватися і запропонувати нові умови співпраці. По-перше, він був не дурний і розумів, що таку розвідувальну групу як наша, йому навряд чи вдасться десь знайти, а загроза нападу тиронців на Сочеван нікуди зникала. Сам же Шерді хотів звеличити Сочеван, хоч і диктаторським способом, а головною його метою було підпорядкувати собі Тирон – як би смішно це тоді не звучало. Але Шерді, якщо з одного боку персона і холоднокровна, то з іншого боку має високі амбіції та гарячі бажання через свою молодість. А по-друге, він був шалено закоханий у Латіру. І свою закоханість Шерді демонстрував за допомогою властивих йому недоліків, таких як зарозумілість, нахабство і марнославство. Але більше, ніж Латіру, новий псевдолідер любив владу, тому посадив свою кохану в тюремну ізоляцію, щоб зламати її волю і підпорядкувати собі. А довго чекати він не зміг, і наказав своїм дроїдам-поліцейським привести нас до його незаконно привласнених урядових апартаментів. Зазвичай стриманий Шерді розлютився, коли дізнався, що камери порожні й нас ніде немає. Він відірвав одному з дроїдів його біомеханічну руку і став нею бити по інших роботах, які ще не активували функцію емоцій, тому покарання вони приймали як належне. Задихаючись від побиття представників вигаданої поліції, Шерді заспокоївся і взяв себе в руки, а потім, як ні в чому не бувало, з кам'яним обличчям наказав про виліт винищувачів для обстрілу поселення Бульбуляндії. Він розумів, що наша група могла втекти до бульбульців, і він також розумів, що сочеванські винищувачі з точною системою розпізнавання об'єктів не завдадуть комусь із нас шкоди, а лише бульбульцям, чим і планував завдати нам морального удару.

Шерді добився свого – ми справді відчули моральну шкоду, вважаючи себе частково винними, що ховалися серед невинних бульбульців, які вже активно еволюціонували як суспільство розумних істот. Численні жертви від цього обстрілу були на совісті не лише жорстокого Шерді, а й нашій, бо ми не передбачили можливих наслідків вибору місця притулку від його переслідування. Одним із результатів тієї помилки виявилась загибла Апульплюм, яка була мені мало не другою матір'ю останні пів року. Побачивши горе Гнулігюля, його муки від втрати коханої дружини – глави сімейства, я звернувся до Ворді з питанням про можливість реінкарнації Апульплюм у новому тілі шляхом клонування.

– Ні, не думаю, що це гарна витівка, – відповідав на моє запитання Ворді. – Повноцінне клонування передбачає впровадження свідомості розумної істоти в ідентичне або інше тіло. А свідомість Апульплюм вже згасло та розвіялося просторами Всесвіту.

– А як відбувається клонування сочеванців? Яким чином копіюють свідомість? – поцікавився я в нього.

– Копіювання свідомості сочеванців відбувається один раз на двадцять років у спеціальних лабораторних пунктах, і зберігається інформація «за сімома замками». Процедуру цю розробили лише сто п'ять років тому і використовують донині. Наприклад, я копіювався вже п'ять разів, Латіра чотири рази, а Бельгазо лише три, – відповів Ворді.

– А-а, ось чому коли клон Барді дозріє, він не матиме інформації про своїх друзів, – зрозумів я. Ви в одній групі працюєте не більше як двадцять років?

– Так, лише шістнадцять років – з того часу, як посилився тиск тиронців на Сочеван.

– Ага, тепер зрозуміло. Але все ж таки, Ворді, померле тіло Апульплюм можна клонувати, навіть якщо без спогадів та навичок?

– Так, але мозок клонованої Апульплюм хоч і дозріє, однак все-таки кількість інформації в ньому буде, як у новонародженому. Проте, такий мозок здатний до швидкого навчання.

– Це досить значний аргумент, – схвалив я слова Ворді.

– Згоден, значущий. Але все ж таки клонована істота – це вже не колишній індивідуум, навіть з ідентичною свідомістю. Тому питання про копії розумних істот залишається філософським.

– Це точно. Дивлюся, деякі філософські питання не змінюються тисячоліттями.

– На те вони й філософські, – усміхнувся Ворді.

Після розмови з Ворді я вирушив до Гнулігюля, який разом із Бельгазо та Чедліком зводив дерев'яну конструкцію для спалювання тіла померлої дружини. Латіра в цей час перебувала в будинку й доглядала дітей сімейства. Я підійшов до Гнулігюля, щоб поговорити, і коли він до мене повернувся, в його мокрих втомлених очах читалося небажання з кимось спілкуватися. Але все ж таки за своєю добротою душевною він погодився на розмову зі мною.

– Гнулігюль, вибач, що турбую тебе і відриваю від важливої ​​справи...

– Все нормально, Сергію. Кажи, – відносно спокійно сказав він.

– Приятелю, що якщо я скажу тобі, що можна повернути Апульплюм?

– Сергію..., – очі Гнулігюль широко розплющилися, але не від подиву, а, швидше, від образи. – Сергію, ми ж дбали про тебе безліч декад, любили та довіряли тобі. Я ніколи б не подумав, що ти таке зможеш сказати! Так насміхатися з почуттів близьких... Апульплюм загинула! Її бездиханне тіло лежить зараз у «холодній», щоб через годину увійти у вогонь, а душа її набуде спокою в прекрасному, чистому та світлому Підземеллі!

– Пробач мені, Гнулігюлю, я зовсім не хотів образити тебе й тим більше якось осквернити пам'ять Апульплюм, – щиро вибачався я. – Але річ у тому, що зі мною тут мої друзі сочеванці, яких ваша раса і представляла в ролі богів. Ось вони й здатні... як би це сказати... повернути Апульплюм на цю землю грішну – якщо я правильно висловився бульбульською.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше