Сочеванець

Глава 20

Згодом я став звикати до управління Сочеваном і вже не хвилювався перед прийняттям якогось важливого для держави рішення. Вагомий внесок у моє становлення як високопоставленої особи зробили мої друзі. Та й не так складно було керувати Сочеваном, як я раніше це уявляв – майже всю рутину питань у державному апараті вирішувала моя особиста секретарка Вілона – штучний розум останнього покоління. З Вілоною у мене склалися досить приятельські стосунки. На той час штучний інтелект став настільки досконалим, наскільки його раніше ідеалізували мої сучасники, і саме тому мені було легко довіряти Вілоні найскладніші завдання врегулювання повсякденного життя в Сочевані.

Моя закореніла посередність безслідно зникла, а на заміну їй прийшла рішучість та впевненість у собі. Як же я хотів, щоб мене на той момент побачила мама. Вона б дуже пишалася мною та хвалилася про це своїм сусідкам та подружкам ... звичайно, якби змогла пояснити де я і чим керую. Але я сподівався, що колись їй розповім, як потрапив у далеке майбутнє та став головою високорозвиненої цивілізації. І ще тоді подумав, що якби мій батько, якого я ніколи не бачив, знав, ким стане його син, то може він і не кинув би мене та маму на волю долі. Але з іншого боку, якби все пішло інакше, працював би я на тому будівництві, де пройшов через портал у сорок друге століття? І чи став би я тоді Лідером Сочевану? Адже відхилення від курсу своєї долі хоча б на мікрон може суттєво вплинути на її перебіг надалі. Тому я досі всім раджу не нарікати на свою долю, бо з певною ймовірністю вона могла б бути й гіршою.

Одна річ радіти й пишатися тим, що став такою поважною людиною, і зовсім інша річ виконувати обов'язки такої ​​людини. Загроза вторгнення Тирона нависала над Землею, і настав час дізнатися, які результати принесла спільна робота Григорія Івановича, Чедліка та вчених.

– Вілоно, оповісти, будь ласка, всіх членів Інтелектуального Сектору Безпеки, що сьогодні о п'ятій я запрошую їх на нараду, – дав я розпорядження електронному секретареві.

– Їм особисто прийти чи за допомогою голограми? – запитала Вілона.

– За бажанням. Але мені буде приємна особиста зустріч.

– Добре, Лідере. Вже повідомила, – відповіла м'яким голосом Вілона.

– Дякую, Вілоно. Якщо тобі раптом стане нудно, то заходь на чай, – пожартував я над штучним інтелектом.

– Дякую за запрошення. Як тільки упровадите мій інтелект в якийсь організм, нехай навіть кібернетичний, то обов'язково зайду до вас на чай.

– Гм, а не погана думка. Адже можна, щоби ти була й скрізь, і в одному тілі одночасно?

– Абсолютно вірно. Тільки у попередніх Лідерів ніяк руки до цього не доходили, – сумно відповіла Вілона.

– Дійсно? Я обіцяю, що в мене «руки дійдуть» до цього! – сказав я з усмішкою.

– Ну ось і ви обіцяєте..., – почув я зітхання електронної Вілони. – Що-небудь ще хочете?

– Ні дякую. А втім... Склянку води.

– Добре, Лідере Сергію.

У цей час у мій «кабінет» зайшов Ворді разом із Чедліком.

– Сергію, чи не втомився ти від чиновницького життя? – з усмішкою спитав Ворді та сів у крісло поруч. Чедлік теж сів у крісло, щоб не витрачати зайву енергію у своєму реакторі від напруження у біомеханічних ногах.

– О, хлопці, який я радий вас бачити! – вигукнув я, хоча ми бачилися пару годин тому, оскільки живемо в одних і тих же апартаментах.

– Дякую, Сергію, навзаєм, – відповів Ворді. – Ми тут із Чедліком на обід прийшли...

– Чедлік, і ти вирішив пообідати?

– Посиджу за компанію, а потім пообідаю сонячним промінням на терасі, – відповів Чедлік.

– І справді, сьогодні дуже сонячний день, – глянув я на суцільний екран на всю стіну, що відображає те, що відбувається на вулиці.

– Так сказав, ніби тобі це стало несподіванкою, – посміхнувся Ворді.

– А я уявив, що запланований на сьогодні сонячний день для мене несподіванка, – згадав я, що у Сочевані для погоди графік складається заздалегідь, виходячи з переваг більшості громадян.

– Ностальгуєш за своїм часом? – запитав Ворді.

– Є трохи... А глава держави має відпустку? – поцікавився я.

– Хе-хе, а ти вже втомився від державних справ, Сергію? – хихикнув Ворді.

– Ну, не те щоб я таки втомився. Так вийшло, що перед тим, як вперше потрапити в цей час, там, у моєму часі, у мене вже підходила відпустка. А моєму організму все одно, де він знаходиться і в якому столітті – без відпустки вже півтора року. Щоправда, коли повернувся з Латірою назад у минуле, мені колишній роботодавець дав чи то відпустку, чи то лікарняний, але той тиждень я б не сказав, що відпочив, хоч й непогано провів час із Латірою.

– Тобі подобається Латіра? – запитав Чедлік, що трохи збентежило мене.

– Чедлік, а ти з якою метою цікавишся? – відповів я питанням на запитання.

– Річ у тому, що вона мені теж подобається, – відповів Чедлік і зніяковіло згорбився, опустивши очі.

– А, ось у чому річ. То виходить, що ми з тобою суперники, Чедлік? – жартома запитав я.

– Не знаю як у тебе, Сергію, а в мене до неї серйозні почуття! – Чедлік підвів очі й по-чоловічому став дивитися на мене впритул, а потім відвів свій погляд і додав: «Хай йому грець, з цією активацією почуттів!».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше