1.Софійка

Це ж треба так вляпатись. То вона тепер в задзеркаллі? А як назад? Добре, що той хоч дзеркало в кімнаті Дениска завісив, так вона отримала хоч якусь свободу переміщення. Бо коли той чухав своє волосся, то її руки мимоволі повторювали його рухи. Треба виходити звідси, поки дзеркало завішане. Виходити дійсно треба, але... Але відкривши двері побачила не коридор, як очікувала, а вихід на двір. Темне небо було не синє, а фіолетове. А повний місяць був смарагдово-зеленим. Просто поруч з домом з якого вона виглядала росли товсті дерева, повністю опутані павутинням. Вона це змогла розгледіти тому, що тільки зробила крок надвір і в тому павутинні засяяли тисячі маленьких павучків. Така собі геловінська гірлянда. Не те, щоб вона боялася павучків, але в тому сяйві стало видно, що дорога від будинку майже зруйнована. В повній темряві вона тут просто ноги зламає, або шию. Ні, краще дочекатися світанку. Вона повернулася в кімнату. Дзеркало, ще завішане. Чудово. А що за вікном? Теж павуки? Може в той бік трошки світліше, або рівніше? Ех, шкода не здогадалася ліхтарик з собою взяти. А Дениско свій забрав з собою, щоб не страшно було. За вікном трошки ясніше. Може тому що дерева стоять подалі від дому і смарагдовий місяць трохи підсвічує суху траву, залишки кам’яної доріжки, якісь розбиті глеки і деінде калюжі. Чудово. Треба, хоч, роздивитися, що там. Швидко відчиняємо вікно і вилазимо надвір. І тут небо стало темним. З дерев чи то з гарчанням, чи то з клекотом злетіла величезна хмара дрібних пташок і полетіла просто на неї. Вони були доволі дрібненькі. Але їх було так багато! Вони кричали, дзьобали, дряпали, навіть кусали, відганяючи її назад до вікна. Довелося під тією атакою залазити назад. Добре, хоч не спіткнулася. І ось вікно нарешті міцно зачинене. От, що дивно: жодна з пташок не залетіла до кімнати. То вони просто її виганяли звідти! Так, туди шлях закритий. Значить через двері. І, мабуть, не варто чекати на світанок. В такому дивному місці він може і не настати. Треба шукати когось, хто підкаже як їй вибиратися. Може тут якась корпорація монстрів десь захована, чи ще щось таке. Вона пошукала свою саморобну палицю. Ось вона, біля ліжка. Тато колись на її прохання вирізав з обрізаної гілки. Міцна і легка. І ще навіть не встигла спробувати її ні на кому. Причин не було. Кулаками легше. Пошукаймо по шафкам комоду, може щось знадобиться? І, блін, треба знайти якесь взуття, бо свої капці вона в кімнату не брала для конспірації. Так що в нас в комоді братик зберігає? Так, верхня шухляда, то одяг, який мама складає. Е, не одяг. Очевидно в кімнаті повторюються тільки ті елементи які відбиваються в дзеркалі, все інше від цього не залежить. Тобто взуття шукати марно. Почекайте. Ану, мама купила Денису на виріст сандалі. Сильно на виріст, Софія приміряла — як раз на неї. І він з ними грався. Вона це точно пам’ятає. Кораблі робив, чи що. Може вони десь зверху, а не в шафі? Точно, он до на купі машинок. Мама побачить - буде галас. А їй так нормально. Натягаємо. Це чудові хлопчачі сандалі її розміру. Сподіваймось, що міцні. Зараз подивимось, може в шухлядах щось корисне і можна вирушати. Надворі тепло, можна і в піжамці. Їй соромитися нема чого вона сюди не просилася, хай перехожі соромляться. До того ж піжама темно-синя з трикутним візерунком. Може, то костюм такий.

В верхній шухляді лежали якісь коробочки. Дуже різні. І яскраві картоні, і розмальовані бляшані, як від печива, і дерев’яні з різьбою, що нагадували музичні скриньки. Софійка відкрила одну дерев’яну. Почувся звук схожий на дзижчання тисяч комах. Вона швидко її закрила. В яскравих картонних коробочках були яскраві метелики, наче з колекції ентомолога. Бідні метелики. Відкривши одну з бляшанок вона побачила око. Око дивилося на неї з дна бляшанки і іноді підморгувало. Це було так моторошно, що вона скоріш закрила коробочку і бляшанки більше не чіпала. Друга шухляда виявилась більш корисною. Мотузки. О, ножик! Пощастило. Бінокль! Яка вдала шухляда. Запальничка. Так запалюється, значить заправка ще є. От що може ще знадобитися? Кружка? Ну можна, хоча всі казки попереджають, що не треба їсти і пити в тих зачарованих королівствах. Різні казки різних народів. Добре, що вона їх любить, тепер попереджена. Може ще ліхтарик буде? Ні нема. Нижня шухляда. Тільки ковдра. Витягнула, розгледіла. Ні, таки ліхтаря ніде немає. Шкода. Доведеться палицею поперед себе дорогу перевіряти, якщо буде дуже темно. Як сліпі це роблять.

Треба рюкзак малого знайти, щоб все це скласти. Де він його завжди кидає? Ну не в шафу ж складає? Чи в шафу? Вона розчиняє шафу. Частково там частково одяг малого, частково якесь строкате барахло. Та ну вас. Хоч би ліхтарик з’явився. А он той рюкзак, під столом. Відкриваємо блискавку. Хе, гидота: з рюкзака в різні сторони полізли таргани. Нарешті, вони всі повилазили і розбіглися, і він порожній. Це ж скільки там тарганів сиділо? Але тепер їх в кімнаті немає. Добре, складаємо все і треба поспішати. Того засранця треба загнати назад.

Коли вона відчинила двері на дворі вже був сірий світанок. Софійка здивовано озирнулася на вікно. За вікном все ще стояла фіолетова ніч. Ну, тоді все зрозуміло, їй точно через двері. Втім і дерева покриті павутинням теж кудись поділися. Тепер це були просто велетенські зелені фігури вистрижені з кущів самшиту. Ліворуч - заєць, праворуч - капелюх-циліндр. Може то дійсно не павутиння було, а гірлянди, а вона в темряві просто не розгледіла як слід? А неважливо. Є дорога, треба йти.

А дорога не така і розбита. Мощена дрібною квадратною плиткою, в якій чергувалися чотири кольори: жовтий, зелений, коричневий, блакитний. Деінде плитки були розбиті і там поросла трава, але щоб ноги зламати, на таке схоже не було. Дорога петляла серед високих гарно підстрижених кущів. Ну хтось же ж тут за цим садом доглядає? Он попереду чудова арка з гліциніями. А там фігура слона на кулі. А он до сидить кіт. Сірий смугастий. Дивиться на неї наче здивовано. Ох, який красень. Залюбки з тобою потоваришувала б, але дуже кваплюся. Тільки через деякий час, пройшовши повз багато кущів самшиту, майнула думка, що той кіт можливо міг розмовляти, і міг щось підказати. От дурепа, звикла що вдома коти не розмовляють. Треба повернутись, може він ще там. Вона швидко повернулась і завмерла. За нею не було ніяких зелених кущів самшиту. Тільки нескінченні арки гліциній. Ну що ж. Доведеться тепер пробувати говорити з будь ким, кого зустріну.