4. Софійка

Світло-бузкове сонце вже підкочувалось до зеніту, гліцинії змінилися на троянди, а потім дорога привела до переліску. Спека. Пити хочеться. Але води і не дістати. Хоч при подальшому зануренні в ліс вже відчувається прохолода. Але в роті пересохло. Погано. Тут хоч хтось є? Може тут воду все ж таки можна пити? Як на відповідь доріжка вийшла до перехрестя на якому стояв хтось високий в темному одязі. Підійшовши ближче вона побачила, що то людина в чорному пальто і циліндрі, а замість обличчя в нього біла маска. При чому очевидно, що за маскою обличчя немає, просто шматок темряви. Але якось не страшно. Може тому що ліс негустий і сонячне світло прекрасно сюди пробирається?

- Добрий день,- звернулася Софійка до того дивного пана,- ви мені не підкажете, як звідси вибратись, а то мене сюди крізь дзеркало затягли, а мені треба додому.

Пан в масці вказав рукою, що їй треба завертати праворуч. Ну, мабуть говорити він не може.

- А воду тут дістати десь можна? Я не залишусь тут назавжди, якщо її вип’ю?

Пан в масці заперечувально похитав головою.

Очевидно це означає ні. А що ні, що води не дістати, чи, що небезпеки нема?

- То де воду можна дістати питну?

Рука вказує наліво.

- А пити її безпечно, я тут не залишусь назавжди від цього?

Заперечувальне хитання головою. От і прояснилося. Тут дмухнув вітер і пан звіявся, наче дим. То куди спершу праворуч до виходу, чи ліворуч до води? Так, це малодушно, але невідомо скільки йти до того виходу. Тоді, спочатку до води. А потім швиденько до виходу. Вона побігла ліворуч. Про всяк випадок вона озирнулася. Перехрестя залишилось те саме. Ліс такий самий. Ну і добре. Втім, бігти довелось недовго на зустріч піднялася зграйка сріблястих рибок. Чудово, а вона навіть не під водою. То може та постать це і мала на увазі? Що вона наче під водою і ця вода безпечна? Софійка прислухалась до себе. Пити все одно хотілося. Ну добре, прямуймо далі. Дорогу перегородила зелена стіна. Зелена бо заросла плющем. І височенна. І довжелезна. Обійти, мабуть, можна, але дуже довго. Але в стіні була калитка. І все це було схоже на пастку. Софійка потягла за ручку калитки і та відчинилася. Ну і чудово. Вона потроху туди зазирнула. Дивно, наче такий самий ліс. Світлий і привітний. Ну добре. Вона перехопила міцніше свою палицю і увійшла...

... І опинилась в шкільній їдальні. Наче дзеркально відображенній. От дідько! Той засранець казав, що вона повертатиметься щоразу коли він відображатиметься в дзеркалі. Ну звісно ось і Ганна поруч йде. І Макс. І Даня. І Катруська. Ця тварюка добралася до її друзів! Ну я тобі падло влаштую дай тільки повернуся! А хіба в шкільній їдальні є дзеркала?! А, точно, там біля дверей, і біля вікна. Вони сідають за стіл всі разом. Гануська чимось розчарована. О, компотик! Чудово, що я повторюю всі його рухи. Прекрасно, віддзеркалений компот відмінно вгамовує спрагу. І тут починає говорити Гануся.

- Навіщо, ти діставала Віку?

- Та я випадково,- як неприємно коли ворушаться твої губи, а говорить хтось інший.

- Випадково воду налила їй на стілець? Чи випадково штовхнула над порогом, що вона шкереберть летіла? Чого ти до неї причепилася? Ти ж її захищала!

Софійка знизує плечима і чує власний голос:

- Вона нудна. Хочу її розвеселити. І не мороч голову - це весело.

- Кинь, Ганнюня,- почувся голос Дані,- ну чого ти до Софі причепилася? Ну вона ж вибачилась.

- Віка тепер плаче. Що тут смішного?

- Все смішно. А ти зануда.

В принципі Даня і Ганнуся зівжди сперечаються. Він її бісить. А йому байдуже. І її бісить це ще більше. Але, щоб Даня казав, що весело комусь на стілець воду налити? Дуже неприємний сюрприз. Що цікавого в знущанні над людиною? І так, це точно не випадковість. Ганна, не вір цій потворі, це не я. Рука мимоволі тягнеться і перекидає стакан з компотом просто Ганнусі на коліна. Ах ти мерзотник. Ганна підскакує.

- Та що з тобою?!

Обличчя складається в жалісну гримаску:

- Я випадково, вибач...- Зараз просто сльози побіжать.

- Так само, як і з Вікою випадково?

- Ну, я дійсно не хотіла. Катю, Макс, ну скажіть їй.

Макс почав щось говорити, але ноги Софійки раптом підняли її з стільця і губи скомандували:

- А давайте звідси підемо,- і тіло понеслося до виходу.

Один раз вона обернулася чи слідують друзі за нею і вийшла в двері. В коридорі дзеркала не висіли, вона це добре пам’ятала.